Розділ 19

Аврора

— Я просто хочу повернути борг Толі.

Привид у відповідь лише примружився. В очах плескалось спантеличення. Зрозуміло й без слів — доведеться пояснити.

Спершись ліктем на стіл, я втомлено підперла голову й гірко всміхнулась.

— Цікаво, як багато ти про мене знаєш? Наприклад, чи знаєш, що Толя з дитинства був мені більшим батьком, ніж рідний? Знаєш, як це — бути сиротою при живій матері?

Чим довше я говорила, тим більше посилювався мій голос. Привид натомість мовчав. Лише слухав так уважно, ніби йому дійсно не все одно. Ніби він не вийде за двері — чи вікно — і не забуде про це за хвилину.

Ніби я важлива.

На очі навернулись непрохані сльози. Втерши їх рукавами, я сердито зиркнула на хлопця.

— Толя — єдиний, крім бабусі й Олени, кого я вважаю своєю сім’єю. Він піклувався про мене, коли мама кинула напризволяще і втекла. Він знайшов мені роботу. Забезпечив спокійне життя. Дозволив займатись тим, що я люблю найбільше. Хай він і не найкраща людина на світі, але він моя людина. І я хочу віддячити йому.

Щойно я замовкла, знов утираючи злі сльози, Привид ворухнувся. Завмерши, я спостерігала, як він підняв вільну руку й потягнувся до мого обличчя. Зупинився, вагаючись, та все ж торкнувся зігнутим пальцем мокрої щоки. Стер сльозинку, що я пропустила, і знову сховав руку під стіл.

Один крихітний доторк. Перший за всі ці тижні. А я вже мріяла про більше.

Запах куртки, яку він так і не зняв, паморочив голову. Сірі очі затягували розум пеленою туману, висмоктували дихання. Губи закололо, мов голками, коли пильний погляд опустився до них. Ще мить — і він нахилиться вперед...

Ручка скрипнула, протестуючи, від сили, з якою її стиснули. Відвівши погляд, Привид зосередився на блокноті. Потім розвернув до мене.

«Як саме ти збираєшся віддячити Лопуху?»

Лопуху. Толя ненавидів своє прізвище, тому я часто забувала, що воно у нього взагалі є. Та щоразу, як згадувала, не могла стримати посмішку.

— Він хоче отримати підтримку і захист Репецького для свого бару. Ти знаєш, що це означає?

Криво всміхнувшись, Привид кивнув.

— Ну от. Зберігаючи хороші стосунки з ним, я допомагаю Толі. Все просто.

Хлопець хмикнув. Написав кілька слів і піднявся.

Я здивовано рушила за ним у передпокій. Чому він іде?

Взувшись, Привид повернувся до мене, застиглої на порозі кухні. Люстра за моєю спиною освітила різкі вилиці й міцну щелепу. Тонкий білий шрам, що тягнувся від підборіддя до шиї. Погляд, що несподівано став ніжним. Руку, що піднялась до мого обличчя.

Як і на кухні, зігнутий палець торкнувся мого обличчя. Повільно окреслив щоку, спустився до лінії щелепи. Пройшовся до підборіддя. Так і не торкнувшись нижньої губи, відсторонився.

Долоня стислась у кулак, перш ніж опуститись. Я ж не могла ворухнутись, захоплена у полон відчуттів. Мов зголодніла, вже чекала наступного доторку.

Востаннє зазирнувши в мої очі, Привид пішов.

Зачинивши за ним двері, я повернулась на кухню. Глянула на чай, якого хлопець навіть не торкнувся. Важко опустилась на стілець. Зазирнула у блокнот.

«Не буває нічого простого. Добраніч, зіронько».