Розділ 18

Аврора

Здихавшись Толі і його нотацій, я захопила нову білу троянду й вийшла через службовий вихід. Втягнувши носом запах мокрої землі й листя, мало не пройшла повз фігуру, що непорушно застигла у тіні.

Мій Привид. Губи самі по собі розтягнулись у посмішці.

Він не посміхнувся у відповідь. Притулившись до стіни віддалік, просто стояв і дивився. Дивився так, ніби намагався вирішити складну головоломку.

Щоб стримати недоречну радість, довелось підібгати губи. Зробивши кілька кроків по внутрішньому дворику, я озирнулась. Чи піде він за мною? Що його стривожило?

Тьмяне світло з вікон довколишніх будинків вихопило посмішку. Вона згладила нахмурені брови й глибоку зморшку між ними. Простягнувши руку, Привид запросив іти вперед, однак не порівнявся зі мною.

Так ми і йшли усі десять хвилин — я попереду, він у кількох кроках позаду. Чому він не йшов поруч? Чому не давав наблизитись мені? Хай там як, а знання, що спину прикриває мій персональний захисник, зігрівало навіть у холодну осінню ніч.

Біля під’їзду я не витримала й озирнулась. Привид теж зупинився. Від мене не сховався пильний погляд, що пройшовся по вікнах будинку.

Перевіряв, чи ніхто не спостерігає?

— Зайдеш?

Схиливши голову набік, він кивнув. На душі полегшало, і я лукаво примружилась.

— Крізь двері? Для різноманіття.

Лівий кутик напружених вуст поповз угору. За ним — новий кивок. Вирішивши більше не мучити гостя вимушеним мовчанням, я рушила до вхідних дверей.

У передпокої я зніяковіла. Мимоволі ми опинились так близько, що носа торкнувся запах шкіри його куртки. Лише шкіри — ні парфумів, ні гелю для душу. Нічого, за що може зачепитись пам’ять, та вистачило і цього.

Серце прискорило ритм, і я поспішила відступити на крок. Скомандувала:

— Роззувайся. Надворі брудно, а я втомилась мити підлогу після кожного твого візиту.

Сірі очі розширились від подиву, але Привид слухняно нахилився, щоб скинути шкіряні кросівки. Я ж рушила на кухню, потайки всміхаючись.

Отак-то. Буде знати, хто тут господиня.

Поки діставала чашки, краєм ока спостерігала за Привидом. За тим, як він просканував невелике приміщення. Як сів спиною до стіни, злегка розставивши ноги. Як затримав погляд на мені.

Ось воно. Те саме відчуття, що й раніше.

Ті самі сироти на руках. Відчуття, ніби потилиці торкається його долоня. Погладжує волосся. Сповзає нижче, зігріваючи спину. Оселяється клубком у животі.

Чайник клацнув, і чари розвіялись. Майже — руки мало не впустили гарячий прилад, поки заливала пакетики окропом.

Поставивши чашки на стіл, перенесла цукорницю і підсунула ближче блокнот і ручку. Сіла так, щоб бачити його обличчя. Він зиркнув на чистий аркуш і підняв на мене уважний погляд.

— Я хочу більш розгорнутих відповідей, ніж «так» і «ні», — пояснила я.

Він всміхнувся. Повільно взяв ручку. Я на мить відволіклась, помітивши щось дивне на кінчиках його пальців, але роздивитись не встигла. Він тим часом написав питання першим:

«Що у тебе з Репецьким?»

Розглядаючи друковані літери, написані зверху аркуша, я завмерла. Обережно підняла погляд на Привида. Він сидів непорушно — одна рука й лікоть на столі, друга — на коліні.

Очі зосереджені на моєму обличчі. Вловлюють кожну емоцію, кожну реакцію. Так поводилась Олена, коли вмикала поліцейську.

Очевидно, він бачив, як я розмовляла з Репецьким.

Відвівши погляд, я нахмурилась. Витягла з гарячої чашки пакетик, поклала на блюдце поруч. Зиркнула на гостя.

— А якщо між ним і мною щось таки є? Що ти зробиш?

Затримавши погляд на кілька секунд, Привид написав:

«Тобі — нічого».

— Чому?

«Бо ти моя, зіронько».

Він називає мене зіронькою? Цікаво, через моє ім'я чи професію? 

Перечитавши охайні слова, я знітилась. 

Не питання — факт. І найгірше, що я не заперечувала. З ним мені дійсно було комфортно. 

— Звідки ти взагалі дізнався про нього?

Привид мовчав. Навіть не збирався відповідати. Просто чекав. 

Отакої. Хотіла задати купу питань, а сама опинилась на допиті. 

Зітхнувши, я опустила очі на його питання й відпила гарячий чай. Перевела погляд за темне вікно. Згадалось попередження Толі — з такими людьми, як Юрій Репецький, не жартують. Їм не відмовляють, інакше...

Що зробить Привид, якщо я розповім правду? Знаючи, як він вчинив з Толею, здогадатись неважко. Але ж Репецький набагато небезпечніший... 

Рішення прийшло миттєво.