Розділ 17

Аврора

Щойно Привид зник, розчинившись у темряві ночі, я занесла вазони до спальні. Накинула халат і рушила на сходову клітку. Олена, помітивши моє змокле волосся й палаючі щоки, пружно скочила на ноги.

— Він тут? Він щось зробив тобі?

Поки подруга оглядала мене з голови до пухнастих капців, я, мов уві сні, повільно похитала головою.

— Він нічого не зробив. Лише знову приніс продукти й квіти.

Придивившись до мого розсіяного погляду, Олена підхопила зі сходинки термос і каремат. Схопивши мене під лікоть, повела униз. Зачинила за нами двері квартири. Швидко зазирнула у кімнати й кухню і лише тоді з осудом промовила:

— Ти відпустила його!

Ми домовлялись, що я затримаю сталкера і покличу її. Невдоволення подруги було зрозумілим, та чи могла я так вчинити?

Віддати його в руки поліції, коли він дивився на мене так... Так, ніби я — єдине, що має значення. Для цього я й повернулась додому — щоб зрозуміти, чи не помилилась. І тепер просто не могла так вчинити.

Помітивши, як змінилось моє обличчя, Олена приречено похитала головою. Притулилась спиною до вхідних дверей.

— Невже ти справді закохалась у того, хто тебе переслідує?

Замість відповіді я лише повільно заплющила очі. Що казати, якщо вона й сама про все здогадалась?

Збоку пролунало важке зітхання. Залишивши речі й роззувшись, подруга обійняла мене за плечі й повела до вітальні.

— Так і знай — якщо він тебе образить, я надеру йому зад!

***

Переночувавши у мене, Олена поїхала додому. Я ж залишилась наодинці з розумінням — відтепер все буде інакше. Я можу торкнутись свого Привида. Можу заговорити. Можу...

Пригадавши, що хлопець не видав ні звуку, я схопила телефон. Відкрила пошук і ввела два слова: «жестова мова». Десятки зображень підтвердили здогадку — хлопець намагався щось сказати, як міг.

Але ж я не знаю, що саме!

Прикусивши губу, я на мить задумалась, а потім ввімкнула перший-ліпший відеоурок. Навчання займе деякий час, а поки що у мене був блокнот.

До самого вечора я виглядала Привида з вікна. Дощ продовжував лити — монотонно і безперервно. Не дивно, що він не прийшов, але я продовжувала сподіватись. Стискала долонями невагому тюль, вдивлялась у кожну чоловічу фігуру надворі. Та його все не було.

Врешті-решт здавшись, я прикрила балконні двері на магнітний замок. Так, щоб і не мерзнути, і легко відчинити ззовні.

Погляд зачепився за квіти, що тулились горщиками одне до одного на підвіконні. Пам’ять підкинула спогад з першого дня, коли до мене навідався Привид. Розсипану по балкону землю.

Губи мимоволі розтягнулись у посмішці.

— То бешкетували тут зовсім не коти...

***

Привид

Знову бар. Головний зал пропах дешевим пивом і закусками. Що моя зіронька робить у такому місці? Чому не шукає інші можливості співати? А вона не шукала. Тижні спостережень це довели.

Абстрагувавшись від нав’язливих ароматів, я дозволив собі ненадовго розслабитись. Розчинитись у її голосі — чистому блаженстві з темними, низькими нотками. Вони дивовижно вписувались в основу, мов їм там саме місце. Контраст, але який прекрасний...

Двері кухні відчинились вкотре за вечір. Я вже припинив звертати на це увагу, як і офіціанти — на мене. Спершу вони намагались натякнути, що мені тут не раді, та швидко полишили спроби. Але сьогодні на зміні був новенький.

— Добрий вечір. Може, вам допомогти знайти вільне місце?

Аврора саме брала високі ноти, немов птаха, що злітає в нічне небо.

Роздратований, що мене відволікають від зіроньки, я стиснув щелепи й мовчки глянув на офіціанта. Бідолашний, помітивши вбивчий блиск в моїх очах, машинально відступив на крок. Худорляві руки мало не впустили тацю з порожніми кухлями. 

Пробурмотівши щось собі під ніс, хлопець відвів погляд і поспішив зникнути за дверима кухні. Я ж повернув всю увагу до Аврори.

На жаль, вона вже закінчила останню пісню*. Нарікаючи на офіціанта, я вже збирався було прослизнути в коридор для працівників, але зупинився.

Знову він.

Змінивши маршрут, прослизнув між столиками. Сперся спиною на стіну збоку. Швидко окинув поглядом Репецького й Лопуха, що саме запросили мою зіроньку за стіл. Просканувавши оточення, виловив поглядом двох охоронців і помічника — як завжди, у костюмі, застебнутому на всі ґудзики.

Двох днів стеження за Репецьким і його незмінним помічником вистачило, щоб зібрати точну характеристику на останнього. Відданий, мов пес. І такий же небезпечний, якщо отримає команду «фас». Спостерігаючи, як він за кілька секунд скрутив і запакував адвоката конкурента просто посеред вулиці, не привернувши уваги перехожих, я майже пройнявся повагою. Майже.

Щоб не привертати увагу цього песика, витяг телефон. Відкрив першу-ліпшу соцмережу. Одним пальцем гортаючи дурнуваті відео, напружив слух, виловлюючи з-поміж десятків потрібні голоси.

— Дякую, — коротко озвалась Аврора.