Розділ 16

Привид

Попався. Моя зіронька спіймала мене.

Чому вона не кричить від жаху? Чому не тікає? Чому вимагає відповідей, зазираючи в очі страху?

Яка ж вона смілива.

Та що я міг їй сказати? Чи міг я щось сказати?

Не міг. Не мав права. Я не міг відповісти нічого, що заспокоїло б її. В цій кімнаті, ще хвилину тому охопленій пітьмою, а нині залитій світлом, не пролунають притомні пояснення.

Сподіваючись, що цього вистачить, щоб загасити несподівану цікавість Аврори, я склав пальці в просту фразу:

«Вибач, що налякав».

На дівочому обличчі проступив чистий шок. Круглі, мов блюдця, карамельні очі спостерігали за моїми рухами. Тонкі пальці розслабились на моїй куртці.

Чудово. Нарешті та реакція, яку я очікував.

Я б ніколи не образився на Аврору за це. Навпаки — відпустити мене було єдиним вірним рішенням. Небагато існує людей, що щиро приймуть відмінності інших. Тисячоліття розвитку людства мало важать, коли у гру вступають природні інстинкти. Хто відрізняється, автоматично вважається слабшим.

Ну й нехай. Це навіть зручно — змушує оточуючих триматись на відстані й не задавати зайвих питань.

Дозволивши собі востаннє помилуватись обличчям моєї ранкової зорі, я змусив себе відвернутись. Вона не стала тримати. Та щойно відчинив балконні двері, за якими досі лив дощ, у спину вдарило тихе, вразливе прохання:

— Тільки не зникай...

Тіло застигло на порозі. Долоня стисла пластикову раму.

Я намагався втриматись на місці. Не повернутись. Не наблизитись. Не торкнутись, щоб перевірити, чи це не сон. Можливо, я досі лежу в дешевому готельному номері за тисячі кілометрів від неї.

Лише уві сні Аврора говорила до мене лагідно. Лише там я відчував щастя хоч ненадовго.

То що це було зараз — мрія чи реальність? Чи могло це бути правдою? Чи я просто бачу прекрасний сон?

— Не зникай!

Зачувши голос своєї зіроньки вдруге, я на мить прикрив повіки.

Не сон. Це все відбувається насправді.

Непрохана посмішка розтягнула губи попри супротив розуму. Щоб не налякати Аврору ще більше, я повернув голову рівно настільки, щоб вона помітила мовчазний кивок, і переступив поріг її спальні.

Важкі краплі дощу вдарили по плечах і каптуру, приводячи до тями. Струсивши головою, щоб вивітрити несподівану ейфорію, я схопився за мокру балюстраду й перемахнув униз із другого поверху.

Тихо й непомітно повернувся у темряву, де мені й місце. Проте, перш ніж завернути за ріг будинку навпроти, не втримався й озирнувся.

Аврора стояла на порозі балкону — на межі між світлом і пітьмою. Руками обхопивши себе за талію, дивилась просто на мене, ніби промовляючи без слів:

«Я бачу тебе».