Розділ 15

Аврора

Тихо, наскільки могла, я відкинула ковдру й підвелась. М’які шкарпетки заглушили перший крок, а пальці стиснули перцевий балончик міцніше. Душу роздирали страх і сумніви, але я вперто йшла вперед.

У повітрі витав аромат свіжих троянд. На кухні було темно — лише бліда смуга світла на підлозі. Зупинившись за рогом, я обережно визирнула з-за кута.

Високий широкоплечий чоловік у каптурі саме відчинив дверцята холодильника. Нахилився, безшумно витяг з чорного рюкзака біля ніг лоток з яйцями і переклав на полицю. Однієї секунди вистачило, щоб впізнати це обличчя.

Це він. Хлопець, якого я бачила в кафе і в барі. І навіть у кіно кілька тижнів тому, поки ми з Оленою чекали на початок сеансу.

Він був усюди. Знав про мене все. Переслідував мене.

Серце закалатало так, що я злякалась — він почує.

Тихо відступивши, повернулась до спальні. Зупинилась на порозі, роздумуючи, що робити. План полягав у тому, щоб захопити Привида зненацька і вимагати, щоб він залишив мене у спокої. Але...

Закусивши губу, я нахмурилась. Озирнулась за плече і відступила до стіни збоку від дверей. Однією рукою продовжуючи стискати балончик, другою намацала вимикач на стіні. Знову завмерла, чекаючи.

Одна хвилина перетворилась у дві. Дві — у три. Я лічила секунди подумки, щоб зберегти спокій.

Аж ось збоку промайнула тінь. Від несподіванки я різко втягнула повітря. Хлопець повернув голову, а мої пальці машинально натиснули на вимикач.

Спальню залило яскраве світло.

Кілька секунд ніхто з нас не ворушився. Привид мовчав. Здається, навіть не дихав. Я натомість дихала уривками, спиною втискаючись у стіну позаду, поки очі не відривались від його обличчя.

Він виглядав молодо — до тридцяти років, це точно. Шкіряна куртка поверх чорного худі робила його молодшим, а от погляд...

Так дивились люди, що бачили і пройшли крізь пекло. Ті, хто вибрались, але продовжували носити пекло у собі. Саме цей погляд, нині захоплений зненацька, робив його старшим.

Коли він так і не поворухнувся, я змусила себе заговорити першою. Голос вийшов слабшим, ніж хотілося б.

— Хто ти і чому пробираєшся до мене додому?

Хлопець мовчки розглядав мене. Лише вираз обличчя пом’якшав, помітивши балончик в моїй долоні. В сірих очах майнула провина.

Нічого не відповівши, Привид розвернувся до балконних дверей. Всередині все стиснулось від розуміння.

Він іде. І більше не повернеться. Я більше ніколи його не побачу.

— Зажди!

Підскочивши слідом, я схопила його за куртку на спині. Стиснула цупкий матеріал, змушуючи його зупинитись.

— Чому ти нічого не відповідаєш? Я заслуговую знати, хто мене переслідує! Ти нікуди не підеш, поки все мені не поясниш!

Ще мить Привид не ворушився. Аж ось дужі плечі опустились, ніби визнавши поразку, і він розвернувся. Мов уві сні, я спостерігала, як хлопець складає пальці у дивні фігури.

Фігури, дивовижно схожі... на жестову мову.