Розділ 14

Аврора

П’ять днів потому

— Навіть не думай!

За вікном вітальні Олени тужливо моросив дощ. Відпустивши білу фіранку, я озирнулась до подруги.

— Я повертаюсь додому. Це не обговорюється.

— Аво! — Олена зробила до мене сердитий крок, але зупинилась посеред кімнати. — Я не залишу тебе наодинці з цим маніяком! Тобі Репецького мало? Той хоч не пробирається до тебе в дім!

Маніяком... Невесело всміхнувшись, я зітхнула. Відвернулась до вікна.

Я не могла зізнатись подрузі, що... сумувала. З того вечора, коли Толя пригрозив вигнати мене з бару, я більше не бачила свого Привида. Ні на виступах, ні на вулицях. Навіть продукти, які я забрала з холодильника, скінчились.

Серце підказувало, де я його знайду. Додому тягнуло, мов магнітом.

— Тоді я поїду з тобою, — пролунав рішучий голос Олени з-за спини.

Повернувшись, я обійняла подругу, намагаючись заспокоїти.

— Моя люба сестричко... Я поїду одна.

Вона завмерла. Повільно відсторонилась, вдивляючись в мої очі. Округлила власні, здогадавшись.

— Ти збираєшся зустрітись із ним.

Коли я нічого не відповіла, вона скуйовдила волосся, скрушно хитаючи головою. Потім, так нічого й не промовивши, вийшла з кімнати.

Невже образилась? Розчарувалась?

Кілька секунд я стривожено дивилась їй услід. Здавалось, я вдихала не повітря, а їдкий дим. Та щойно зробила крок слідом, Олена повернулась, затискаючи в руці невеличкий предмет. Коли вона розкрила долоню, я підняла брови.

— Газовий балончик? Де ти його взяла?

— Де працівниця поліції могла дістати засіб самозахисту? Навіть не знаю, — всміхнулась вона.

Простягнула мені й зітхнула.

— Я бачила, до чого все йде, тому вирішила підготуватись.

Я винувато підняла очі на подругу.

— До чого все йде?

Схиливши голову, вона красномовно зиркнула на мене.

— Ти завжди шукала когось... такого. Звичайні хлопці тебе ніколи не цікавили. Щоб ти знала, я звинувачую в цьому твої мультфільми!

Коротко розсміявшись, я й собі зітхнула.

— Я повинна хоча б поговорити з ним. Спитати, навіщо він все це робить.

Відкинувши веселощі, Олена кивнула.

— Тоді запам’ятовуй...

***

Ніколи не помічала, як страшно чекати незвідане у темряві.

Того ж вечора, отримавши детальні інструкції, як користуватись перцевим балончиком і швидко втекти з квартири, я повернулась додому. 

Олена з термосом кави, злаковими батончиками і табельною зброєю чекала на сходовій клітці поверхом вище, готова увірватись за найменшого крику.

Що не кажи, а з нею я почувалась набагато спокійніше.

Чим більше часу минало, тим більше я нервувала. Намагалась дивитись телевізор, читати книгу, але ніяк не могла зосередитись. Зрештою, здалась і рушила в ванну. Потім, загорнувшись у теплу піжаму, поспішила у спальню. Прочинила балкон. Залишила невелику щілину, щоб не змерзнути. Вимкнула лампу на приліжковій тумбі й укрилась по самі вуха.

Перетворилась на слух.

Дощ барабанив у вікна.

Хоч би мої квіти не побив... Може, швиденько перенести їх до кімнати? А якщо сполохаю Привида? А якщо він взагалі не прийде?..

Думки метались, мов навіжені, а час спливав повільно. Він тягнувся й тягнувся, мов іриска на сонці, а мій загадковий переслідувач все не з’являвся.

І лише коли я вже збиралась було встати, щоб занести бідолашні вазони, з боку вулиці зненацька роздався дивний шурхіт. 

Я завмерла під ковдрою. Навіть дихати припинила. Напружила слух, намагаючись вловити бодай звук.

Кілька секунд тиші. Лише пульс гупав у скронях, відміряючи час. Я зажмурилась.

Потягнуло холодом. Тихі кроки по дощатій підлозі. Спинились. Зовсім поруч. Якимось тваринним нутром я відчувала його присутність. Знала, що він дивиться на мене.

Ще кілька ударів серця. Аж ось ледь чутні кроки поновились, затихаючи в коридорі.

Тихо видихнувши, я розплющила очі. В кімнаті досі було темно — лише балконні двері тепер прикриті. Губ торкнулась непрохана посмішка.

Це він. Привид повернувся.