Розділ 13

Аврора

Наступні дні Привид не з’являвся.

Весь виступ я шукала його очима. До болю стискала стійку мікрофону, жадібно вдивляючись у темний кут біля кухонних дверей. Знайомої високої фігури там не було.

Де ж він? Чому не прийшов?

Зате прийшов Репецький.

Щойно я спустилась, щоб привітатись, чоловік підвівся. Спостерігаючи за ним, я відступила на крок, але врізалась у несподівану перешкоду. Спини торкнулась холодна тканина чужого піджака, змушуючи здригнутись.

Що відбувається?

Повернувши голову, я впізнала містера Костюма. Насмішливо скрививши губи, той мовчки перевів погляд на свого боса. Я теж.

Репецький наблизився, ігноруючи зацікавлені погляди інших відвідувачів.

— Авроро, ти напевне ще не вечеряла. Я з задоволенням складу тобі компанію.

Не питання. Не запрошення. Ніякого вибору.

Спіймавши благальний погляд Толі, що маячив за спиною бізнесмена, я востаннє зиркнула в темний куток. Порожньо.

Тепер все залежало лише від мене. Що ж, побачимо, хто ким керуватиме в кінці.

Перевівши погляд на Репецького, я стиснула руки в кулаки й кивнула без тіні посмішки.

— Складіть.

Поїздка пройшла, як в тумані. Сидячи на шкіряному сидінні позаду водія поруч із Репецьким, я мовчала. Сукня з виступу не гріла, навіть з моєю курткою, що зовсім не пасувала до вбрання.

Ліхтарі й яскраві вивіски світились у темряві, але зір розпливався. Я ледь стримувала різке дихання і ховала стиснуті пальці в складки сукні.

Репецький спершу намагався розговорити мене, та зрештою залишив у спокої. На щастя, їхали недовго. Лише коли ми увійшли до порожнього ресторану й сіли за єдиний накритий стіл біля панорамного вікна, він заговорив знову:

— Ти не повинна боятись мене, Авроро. Я лише хочу провести з тобою час. Поспілкуватись без зайвих вух і очей.

Неквапливий низький тембр нагадував рик лева. Короля звірів. Того, хто знає, що має безмежну владу, а тому нічого не боїться. Я ж почувала себе ягням, але відмовлялась ним бути.

Слабко всміхнувшись, вдала, що оглядаю порожню залу. Сама ж відмітила по охоронцю біля кожного входу. За панорамними вікнами — приголомшливий вид на освітлену вогнями набережну.

Ні натяку на мого Привида. І добре. Як би він вцілів проти стількох озброєних людей?

Підбадьорена, я зустріла погляд Репецького.

— Важко довіряти тому, кого усі бояться.

Всміхнувшись у відповідь, чоловік ліниво підняв руку. До нас поспішив офіціант — молодий хлопчина, що до того чекав попід стіною.

— Ось тому й варто довіритись. Той, кого бояться, займає вершину харчової піраміди.

Поки Репецький вибирав собі страви, я відкинулась на спинку стільця й хмикнула.

Помилка сильних — вважати, що вони непереможні.