Розділ 12

Аврора

Поснідавши за переглядом мультика, я саме несла посуд на кухню, коли у двері подзвонили.

Хто б це міг бути? Олена сьогодні на чергуванні.

Швидко залишивши миску з-під граноли і чашку на столі, я рушила до дверей. На порозі стояв Толя. Нервово озирнувшись на сходову клітку за спиною, він посунув мене всередину квартири й увійшов.

— Толю? Що з тобою?

Швидко зачинивши двері, він тицьнув мені під ніс перев’язаний зап’ясток. Білі бинти оперізували всю праву кисть і ховались під рукавом куртки.

— Ось що! — прошипів він. — Кому ти нажалілась на мене?

Я відступила на крок, спостерігаючи за босом. Він виглядав, мов загнаний звір. На лівій щоці проступив синець. Лисина блищала від поту. В очах — дикий, тваринний переляк.

— Що? Нікому... Та що сталося?

— Вночі хтось вдерся до мене в кабінет!

Я шоковано підняла брови.

— Бар пограбували? Хтось постраждав?

— А мене тобі мало? — загундосив він. — На мене напали в моєму ж барі, Аво! Просто увірвались і скалічили! У мене випав зуб! Мені вибили суглоб! Лікар сказав, що ще трохи, і був би перелом!

Нічого не розуміючи, я потерла лоб.

— Але хто це був? Конкуренти? Вони щось сказали? І взагалі, чому ти звинувачуєш мене?

— А ось чому!

Потягнувшись здоровою рукою у внутрішню кишеню куртки, Толя витягнув складений вчетверо листок. Простягнув мені.

— Він залишив послання.

Розгорнувши аркуш, я мало не впустила його на підлогу. Під маленькою круглою діркою красувалась велика буква А.

***

Не може бути.

Сидячи у маленькій, сповненій рожевого кольору вітальні подруги, я досі намагалась осягнути почуте. Повірити, що хлопець, що дарував мені квіти й годував смачною їжею, становить загрозу.

Та чи не знала я цього раніше? Чи не розуміла, що людина, яка пробирається у помешкання інших, не взірець для наслідування? Що він небезпечний?

Знала.

Але проблема в тому, що я почувалась у безпеці. Вперше в житті хтось поставив мене на перше місце — хоч і таким радикальним чином. 

Що це каже про мене, якщо мені подобалась ця мовчазна турбота? Я не впізнавала себе. 

Отже, коли Олена приїхала по мене після роботи, я вже чекала її з упакованою дорожньою сумкою. Цього разу я сама попросилась до неї на диван.

— Я попросила знайомого глянути записи з камери. Можливо, вона засікла обличчя твого сталкера.

В душі сколихнувся протест. Нахмурившись, я мовчки взяла простягнуту чашку з чаєм, поки подруга вмощувалась на пухкому дивані поруч.

— Ти не помічала його в барі? Може, він — один із твоїх слухачів?

Я відвела погляд до телевізора. Там уже чекав «Мандрівний замок Хаула». Знизала напруженими плечима.

— Не хочу думати про це сьогодні. Хочу просто відволіктись.

Співчутливо підібгавши губи, Олена стиснула моє коліно і навела пульт на екран.

На вечерю з Репецьким я не поїхала. Толя пообіцяв, що придумає якусь відмовку, але я знала — він не зможе прикривати мене вічно. До того ж, тепер ідея з охоронною фірмою Репецького тепер здавалась Толі життєво важливою.

Наче комусь дійсно могло знадобитись його життя.

До кінця вечора ми більше не говорили про Привида, проте заснути вночі все одно не вдалось. Втомившись крутитися з боку на бік, я підвелась з дивану й визирнула з-за світлих штор. Ігноруючи нічну метушню вулиці, підняла погляд до зірок на чистому темному небі.

Я вперше збрехала подрузі. Заради хлопця, якого навіть не знаю. Схоже, я зовсім заплуталась.