Розділ 11

Привид

Простеживши, щоб моя заплакана зіронька безпечно дісталась додому, я повернувся у бар. Одягнув балаклаву, зверху — чорну бейсболку. Переступив поріг.

За годину, що мене не було, бар зачинився. Співробітники кухні, офіціантки й прибиральниця пішли. Всюди панувала мертва тиша.

Перетнувши головний зал, я рушив службовим коридором. З-за дверей обабіч не долинало жодного звуку, аж поки я не дістався до кімнати охорони. 

Зачувши тихе хропіння, рушив далі. Схопився за ручку дверей в кінці коридору, а в наступну мить пірнув у ту саму комірчину, звідки слухав сварку Лопуха й Аврори.

В кабінеті знаходились двоє. Голос власника бару я впізнав одразу. Другий — жіночий. Чи то крик, чи то стогін. Явно фальшивий.

Хмикнувши, я задер рукав куртки й перевірив час на годиннику. Дванадцята. Що ж, почекаю.

За  десять хвилин двері поруч відчинились.

Недовго ж вони.

Нетверда хода й цокання підборів вкупі з бурмотінням під ніс віддалились, поки не затихли зовсім. Мабуть, коханка Лопуха поспішила у вбиральню.

Зачекавши ще хвилину, я впевнився, що всюди тихо, і вислизнув у коридор. Безшумно натиснув на ручку й увійшов до головного кабінету. Роззирнувся, машинально відмічаючи відсутність вікон і страшний безлад.

Господар саме заправляв хазяйство у штани, а перекошена краватка досі висіла на плечі, коли я так само тихо зачинив двері.

— Ви хто? Що ви тут робите?

Відпустивши дверну ручку, я повільно рушив уперед. Не відриваючи очей від його обличчя, мовчки насолоджувався тим, як змінювався вираз поросячих оченят. Спостерігав, як він окинув поглядом чорну балаклаву й мою фізичну форму. Як відступив, намагаючись обійти дешевий стіл, завалений паперами. Як затремтіли його руки.

Вірно, засранцю. Бійся.

— Щ-що вам треба? — затинаючись, пробурмотів Лопух. — Хто вас послав? Ви знаєте, які у мене зв’язки?

Всміхнувшись, я стиснув руку в кулак і послав придурку в рот. Рот, що посмів погрожувати моїй зіроньці.

Важке тіло врізалось у стіну. Кабінетом прокотився зойк, та я вже схопив краватку й запхав у закривавлену пащу.

З округлених очей покотились сльози. Забившись у куток кабінету, просто під листя фікуса, Лопух затремтів всім тілом.

Я не став його утримувати. Не для того прийшов.

Повернувшись до столу, витягнув з принтеру чистий аркуш. Знайшов ручку — важку, з позолотою. Написав послання і знову повернувся до мудла. Той саме тягнувся до телефону, що лежав на підлозі.

Отак хочеш бути м’якшим, а вони самі напрошуються. Ну що ж, я старався.

Різко вдаривши чоботом по зап’ястку, ми обидва почули характерне клацання. Краватка заглушила новий крик. 

Поки Лопух тихо підвивав на підлозі, я приклав листок до гіпсокартонної стіни й пробив її ручкою замість гвіздка.

Востаннє глянувши на гада, залишив його з моїм попередженням наодинці й пішов.

***

Аврора   

Першим, що я помітила зранку, був запах. Аромат свіжих троянд заполонив квартиру, даруючи відчуття, що гуляєш по саду.

Отже, Привид навідався до мене знову.

Потайки всміхаючись, я потерла опухле від сліз обличчя і рушила на пошуки нового букета. Холодна підлога морозила босі ноги, але я не зважала. Крокуючи коридором, уже збиралась завернути на кухню, коли периферійний зір вихопив щось незвичне.

Телевізор у вітальні. Ввімкнений.

Невже Привид дивився його, поки я спала в сусідній кімнаті? Це вже занадто...

Нахмурившись, я наблизилась. На екрані світилась знайома диснеївська заставка. В описі назва — «Красуня і Чудовисько». Мультфільм поставлений на паузу на першій секунді.

Раптова здогадка змусила опуститись на диван. Недовірливо похитавши головою, я перевела погляд за вікно, де починався новий день. Губи мимоволі розтяглись у посмішці.

— Це твій спосіб втішити мене?..