Розділ 10

Привид

Тієї ночі я навідався до своєї ранкової зорі.

Кілька днів тримав себе в руках. Казав собі, що лякаю її — недарма ж над дверима під’їзду з’явилась старенька, але цілком робоча камера. Аврора напевне не розуміє, що мені від неї треба.

«Ти — хлопець у бейсболці?»

Вперше я не відповів. Не розкриватись — було першим правилом в підрозділі. Ніхто не мав наближатись настільки, щоб зазирати далі фасаду. 

Аврора виявилась розумницею. Швидко склала два і два. Зрозуміла, що це я тримаюсь у тіні, поки вона сяє на сцені. 

Це був останній виступ перед новим завданням, тому я всотував кожен звук, рух і погляд своєї ранкової зорі.

Повітря застрягало у легенях щоразу, як вона дивилась туди, де стояв я. Пронизувала, мов куля — тіло. Вбивала одним поглядом.

Я не сподівався, що сподобався їй. Я не ідіот.

Світло і тінь не можуть існувати разом. Єдине, що мені лишається — піклуватись про свою зіроньку, як можу. Наприклад, стежити, щоб телепні на кшталт її боса більше й не думали засмучувати Аврору.

Інакше думати їм буде нічим. Про це я попіклуюсь.

Навівши довідки, я дізнався про слизьку натуру власника бару все. Анатолій Лопух, сорок чотири роки. Друга дружина, діти-підлітки, бізнес — усе ідеально. За фасадом — офіціантка-коханка і зв’язки з криміналом.

Репецький — один з них. Цього вечора, як і завжди, він пожирав мою зіроньку очима. Я ледь стримував бажання позбавити його самої можливості бачити.

Зупиняло лише те, що його передчасна смерть не залишилась би непомітною. Та й не входило в мої звички ліквідувати кожного, хто захоплюється співом Аврори.

Після виступу бос викликав її в кабінет. Я ж залишив троянду у гримерці й уже звично прослизнув у сусідню комірчину. Перетворився на слух. На щастя, стіни у цій забігайлівці були тонкими.

Спершу розмова йшла спокійно. Обпершись об стіну, я розбирав лише тони. Все, як завжди.

Аж тут Аврора перейшла на гнівний крик:

— Дідька лисого я поїду!

Я завмер. М’язи налились свинцем, поки спотворена частина мене насолоджувалась її голосом — навіть у такій ситуації.

— Поїдеш! — загорланив Лопух. — Хіба не розумієш, що йому не відмовляють?

Я напружився. Кому це не відмовляють?

— Чхати я хотіла на твого Репецького! — відказала Аврора. — Ми так не домовлялись. Ти мені обіцяв!

Почувши, як затремтів її голос, я стиснув щелепи.

— Що я тобі обіцяв?! Що?! Послухай мене, дівчинко. Завтра ти вдягнешся красиво і підеш на цю вечерю, як миленька!

Он як. То Репецький зробив свій хід.

— А якщо не піду? — з викликом озвалась Аврора.

В кабінеті більше не кричали. Довелось напружити слух, щоб розібрати відповідь.

— Тоді можеш іти на всі чотири боки. Співай у підземних переходах поруч із голотою, мені байдуже. Побачим, як тобі це сподобається.

Погрожує моїй зіроньці?

От Лопух. Він щойно заробив побачення зі мною.