Розділ 9

Аврора

Толя, що саме відпив зі склянки, від несподіванки закашлявся. Репецький в його бік навіть голову не повернув, утримуючи мій погляд.

— Он як?

Зітхнувши, я кивнула на його помічника. Той різко відвернувся до бармена.

— Ваш містер Костюм дуже заважає мені спокійно жити. Накажіть йому не ходити за мною хвостиком.

— Аво! — прошипів Толя за спиною бізнесмена.

Репецький протяжно розсміявся, не звертаючи на нього увагу.

— Містер Костюм? Мені подобається.

Тепер настала його черга тримати паузу. Я продовжувала мило посміхатись. Лише пальці під столом стискала в замок все міцніше.

— Гаразд. Вибач, якщо налякав — я просто хотів попіклуватись про твою безпеку. Артур більше не потурбує тебе, Авроро.

Ага, звісно. Про безпеку він піклувався...

— Дуже вдячна. А тепер вибачте, мені треба терміново подзвонити.

Не чекаючи, поки мене зупинять, я  швидко скочила на ноги.

— Приємного вечора.

Ігноруючи обох чоловіків, я поспішила крізь зал. Пройшла повз набридливого помічника Репецького. Кинувши йому в обличчя єхидну усмішку, рушила далі.

Викуси, містере Костюм!

Проминула столики з шумними компаніями і романтичними парами. Не вслухалась у розмови. Не чула навіть музику, що вже лилась з колонок фоном. Я бачила лише ціль.

Той самий куток біля кухонних дверей. Там досі хтось ховався.

Наблизившись, я різко зупинилась, мало не заплутавшись у довгому подолі сукні.

Майже зливаючись із тінню, весь у чорному і з чорною бейсболкою поверх темного волосся, стояв той самий хлопець із кафе.

Отже, мені не здалось. Ми дійсно зустрічались раніше.

Висока фігура нависала наді мною, але тіні ховали надійно. Єдине, що дозволяла розгледіти пітьма — як розширились світлі очі.

Схоже, хлопець не очікував, що я його помічу.

Тиснява у грудях раптом змінилась полегшенням. Навіть дихати стало легше у вщент заповненому барі.

***

— Що у мене може бути нового? Збираєм урожай. Здоров’я, слава богу, не підводить. А як твої справи? Як співи?

Вихідний видався похмурим і дощовим. Я не любила такі дні — холодні й безрадісні. Як назло, ще й Олена працювала. Тож мені не лишалось нічого, окрім як завернутись у плед, пити гарячий чай літрами і в сотий раз переглядати улюблені мультфільми.

Поки грівся чайник, зайшла у спальню, щоб було тихіше, і подзвонила бабусі.

Зморщивши ніс, я вхопилась за останнє питання. Зрештою, навіщо турбувати єдину близьку людину своїми негараздами?

— Все гаразд. Співаю у Толі, як завжди.

У слухавці почулось важке зітхання.

— Коли ти залишиш того пройдисвіта, Аво?

Тихо розсміявшись, я відкинулась на ліжку і втупилась у стелю.

Якби ж це була найменша з моїх проблем...

— Щойно накопичу достатньо грошей на коледж.

— Багато тобі ще лишилось? — стурбовано озвалась бабуся.

Живучи на одну пенсію й власне господарство, вона не могла допомогти мені фінансово. Але я й не чекала цього. Єдине, чого я потребувала — це її підтримки й любові. Їх бабуся Ганна віддавала мені по вінця.

— Ну... трохи.

Її це не переконало.

— Зрозуміло... Хочеш приїхати до мене в село? Відволічешся, зміниш обстановку.

На кухні клацнув чайник. Підвівшись з ліжка, я підтягнула вище теплі шкарпетки на ногах. Усміхнулась собі під ніс.

— Обов’язково, але пізніше. Зараз у мене є невідкладні справи.

— О-он як? — вловила зміну настрою бабуся. — Це ж які?

Як розповісти їй про Привида? Що розповісти? І чи потрібно?

У барі, гостро відчуваючи на собі погляди Толі, Репецького і містера Костюма, я не змогла й словом перемовитись із хлопцем у бейсболці. Довелось тікати, сподіваючись отримати відповіді на папері.

Та моє питання так і залишилось без відповіді. Привид не з’являвся.

— Я поки не впевнена. Розповім, як зрозумію.

Попрощавшись, я почовгала на кухню. Поки настоювався чай, задумливо водила пальцями над завитками теплої пари, подумки повертаючись у вчорашній вечір.

У повітрі пахло дощем, а в моєму серці — ще поки неясними, але невідворотними змінами.

***

На наступному виступі я знову помітила хлопця у тіні.

Цікаво, чому він вперто ховався, навіть знаючи, що я його вже бачила? Чому не сидів за столиком, як усі нормальні відвідувачі? І чому мені хотілось підійти до нього, щоб про це спитати?

Я не підійшла. Ми просто дивились одне на одного.

Мовчазна гра в гляділки продовжувалась всі десять пісень. Чомусь саме цього вечора я вкладала більше почуттів, ніж зазвичай. Старалась більше, ніж зазвичай. І повсякчас ховала посмішку, варто було зиркнути в куток.