Розділ 6

Привид

Я чекав, примостившись в тіні іржавого гаража. Я і мій «Глок» з глушником.

За кілька хвилин з під’їзду навпроти вийшов наш «клієнт». Лиса маківка тьмяно блиснула у темряві. Я вже звів руку, коли він розвернувся назад, сміючись над тим, що сказав чоловік за його спиною.

Якого біса... Він був у коханки не сам?

«Ціль не одна», — пролунав механічний голос у моєму навушнику.

Та що ти кажеш, сонечко. Я й не помітив.

Питання в тому, чи відкладати операцію? Іншого шансу могло не випасти. До того ж, я хотів повернутись до Аврори якнайшвидше.

Міцніше стиснувши руків’я пістолета, прицілився. За мить генерал-майор повітряних сил повалився на асфальт.

Спокійну тишу ночі розрізав п’яний зойк його приятеля, та я вже біг до фургону.

Щойно за мною зачинились двері, Мете натиснув на газ. Мене хитнуло на сидінні. Не стягуючи балаклаву, я схопив із пасажирського сидіння чорну бейсболку і натягнув на кучеряву чуприну хлопця.

Фори, на яку ми розраховували, більше не було. Треба забиратись звідси якнайшвидше, поки спецслужби не перекрили дороги й аеропорти.

Намагаючись вгамувати адреналін у крові, я глибоко вдихнув і видихнув.

Дідько. Оце ми влипли.

***

— Ви поставили під загрозу операцію, яка  розроблялась кілька місяців! Недоумки! Ідіоти!

Капітан не замовкав уже хвилин п’ять. Він не прощав навіть найменших помилок.

Звиклий до гніву керівника, я розглядав мапу Європи за його спиною. Хоча за останні десять років вивчив її напам’ять.

Мете ворухнувся. Я машинально скосив очі в його бік.

«Але ж ми виконали завдання! В чому проблема?»

Я повільно заплющив очі, відвертаючись. Ця молодь не знає, коли промовчати заради власного блага.

Капітан тим часом завівся по новій.

— В чому проблема?! А в тому, що ваша легковажність загальмувала всі майбутні операції на території цієї країни! Чи ви думаєте, що окрім вас там ніхто не працює?

Ну, ми читаємо новини. З останніх — «нещасний випадок» на складі боєприпасів неподалік кордону. Цілий завод злетів у повітря, мов порохова бочка.

На щастя, я зумів стримати посмішку. Мете теж нічого не відповів. Нарешті вірний вчинок.

Зрештою, капітан перевів подих і відвернувся. Впер руки в боки. Помовчав кілька секунд, перш ніж заговорити вже спокійно:

— Я знімаю вас обох з наступного завдання. Вільний час присвятіть посиленим тренуванням.

Кивнувши, ми вийшли з кабінету.

Щойно за нами зачинились двері, я дав напарнику прочухана.

«За що?» —  потерши потилицю, спитав він.

«Наступного разу тримай язика за зубами, коли отримуєш догану».

Мете недовірливо зиркнув в мій бік, крокуючи вузьким коридором. Обабіч від нас розташувались з десяток кабінетів. Світло сюди не потрапляло — вікна замурували в цілях безпеки ще під час переїзду. Лампи попід стелею освітлювали темно-зелені коридори й натерту дерев’яну підлогу. В повітрі стояв запах старовини.

І не дивно — штаб розташовувався в одному з цехів закинутого заводу. Там, де ніхто не звертатиме на нас увагу.

«Подобається, коли тебе кобенять?» — не вгавав Мете.

З губ зірвалось тихе пирхання.

«Чим більше сперечаєшся, тим довше він горланить».

Хлопець беззвучно розсміявся. Я ж різко зупинився, помітивши за рогом коридору Кіру. При нашій появі дівчина випрямилась і заклала коротке світле волосся за вухо.

Вона потрапила до підрозділу через кілька місяців після мене. Ми не часто спілкувались — лише на початку, поки жили в одній казармі з іще кількома співслужбовцями. Ніхто з нас не поспішав ділитись особистим.

Єдине, що я знав про її минуле — що капітан привів її у підрозділ особисто. Схожі риси обличчя натякали, що вони зовсім не чужі одне одному люди.

Ось тільки ким треба бути, щоб кинути власну доньку в горнило пекла замість нормального життя? Сволотою.

«Як все пройшло?» — спитала вона, уважно розглядаючи наші обличчя. — «Синців не бачу».

«Що ти тут робиш?» — спитав я, рушивши до сходів.

Мете й Кіра поплентались за мною. Порівнялись. Наші кроки гулом відбивались від стін майже безлюдної будівлі.

«Хвилювалась за вас».

Нахмурившись, я різко зупинився посеред прольоту. Це було щось новеньке.

«Навіщо?»

Замість відповіді дівчина повільно, ніби проти волі, зиркнула на Мете. Помітивши на її вилицях слабкий рум’янець, я подумки вилаявся.

Тільки цього не вистачало. Сподіваюсь, їй вистачить розуму не підставляти хлопчину під удар.

Пришвидшивши крок, я пішов попереду, тим самим відсікаючи подальші розмови. Судячи з кроків, обоє пішли слідом. Я ж задумався.

Якщо мене зняли з наступного завдання, це означало мінімум два тижні у Києві. Цікаво, чи співатиме сьогодні моя ранкова зіронька?..