Розділ 5

Привид

Добре, що Аврора живе одна.

Я переконався в цьому ще першої ночі. Ні батьків, ні хлопця.

Лише купа пледів, розкиданих на дивані, кріслі й ліжку, ніби дівчина постійно мерзла. На балконі — кілька горщиків з квітами.

Я знав правила проникнення на чужу територію. Увійшов тихо, виконав завдання і одразу на вихід. Цього разу з останнім пунктом щось пішло не так.

Вона лишила записку.

Розгорнутий блокнот на кухонному столі одразу кинувся в око. Поруч — ручка. Наблизившись, я пробігся поглядом по косому, трохи безладному почерку.

Не звинувачення. Не погроза.

«Як тебе звати?»

Питання. Дивна дівчина.

Хіба міг я залишити її без відповіді? Моя ранкова зоря заслуговувала принаймні на це.

Саме по собі те, що я увійшов у її дім без дозволу, було кепсько. Дуже, і з багатьох причин. Я розумів це. Але для мене було вже надто пізно думати про порядність.

Залишивши відповідь, я дозволив собі кілька хвилин свободи. Просто дивитись на її бліде обличчя без краплі косметики — в ту мить здавалось, що я не бачив у житті нічого прекраснішого.

Темне густе волосся розсипалось по подушці. Тендітна фігурка згорнулась під ковдрою калачиком. Вуличні ліхтарі освітлювали кімнату крізь розсунуті штори й малювали візерунки світла й тіней, мов художник на полотні.

Чим довше я спостерігав за Авророю, тим більше розумів — цього мало. Я хотів і боявся водночас, щоб вона розплющила очі. Щоб глянула на мене і посміхнулась, як тоді, на сцені. Ледь помітно, ніби не бажала віддавати свої усмішки іншим. Щоб заговорила.

Добре, що вона не прокинулась.

Вислизнувши на балкон, я прикрив за собою двері, щоб Аврора не мерзла. Оминув металеву стійку з вазонами, що мало не перевернулась у перший мій візит. Кинув останній погляд на зіроньку і зістрибнув з другого поверху.

Я вже сумував за її голосом.

***

За спиною роздався хруст чипсів.

Я вкотре зітхнув, зиркнувши на Мете. Хлопець, родом з Туреччини, приєднався до підрозділу минулого року. Його прикріпили до мене.

На щастя чи на біду — я ще не визначився.

Він саме кинув курити — капітан наполіг. Хоча, про мене, просто замінив одну згубну звичку на іншу, однак хто я такий, щоб засуджувати? Мене це не стосується, поки він виконує свою роботу — бути моїми очима й вухами. Досі він робив це майже бездоганно.

У мене був паршивий настрій. 

Вісім днів я не чув голосу Аврори. Застряг у ворожій країні, вистежуючи чергового «клієнта».

Той знав, що за ним ідуть. Це ускладнювало завдання, але ми знайшли його слабкість.

Мінівен пропах сиром наскрізь. Відчувши мій красномовний погляд, Мете склав пальці в універсальний жест і продовжив набивати рот.

«Відвали».

Сміливо, як для того, хто ще жодного разу не виграв мене у двобої.

Скрипнувши зубами, я знову розвернувся до ноутбука. Мете зумів непомітно під’єднатись до камер відеоспостереження житлового комплексу. Тепер справа лишалась за мною.

Хвилини спливали повільно. Аж ось — без десяти третя. Перевіривши підключення портативного передавача у вусі, я вдягнув рукавички й балаклаву.

Мете нарешті відклав майже порожню пачку й швидко витер руки серветками. Спіймавши погляд хлопчини, я попередив:

«Прикривай мене»*.

__________

*Тут і далі діалоги, позначені лапками «», означають жестову мову.