Розділ 4

Аврора

Але хто? Олена — найкраща подруга, у якої були ключі — не зайшла б, поки мене немає вдома.

Крім неї, Толі й бабусі, у мене не лишилось близьких людей. Але бабуся жила у селі за двісті кілометрів від Києва, а я вирішила шукати щастя у столиці.

Грабіжник? Ну звісно. Замість красти, злодюга раптом вирішив наповнити мені холодильник.

Нервово розсміявшись, я потерла лоб. Різке клацання з-за спини змусило підскочити. Лише потім слух розпізнав булькання води, що закипіла. Скосивши очі на чайник, що весело пихтів парою, я кинулась до передпокою.

Вхідні двері були зачинені на обидва замки, як завжди.

— Нічого не розумію... Невже справді Олена вирішила врятувати мене від голодної смерті?..

***

— Ні, — підняла брови Олена. — Я не заходила. А що, треба було?

Нахмурившись, я похитала головою. Ми саме сиділи в фудкорті торговельного центру. До початку нашого сеансу в кіно лишались лічені хвилини. Так як їжею я забезпечена на тиждень вперед, можна себе й побалувати.

Схилившись ближче до чорнявої подруги, щоб не почули оточуючі за іншими столиками, я коротко розповіла про несподіване ранкове відкриття. Вислухавши, вона нахмурилась.

— Я правильно зрозуміла? Хтось пробрався до тебе додому і залишив продукти? І ти гадки не маєш, хто це був?

Я кивнула, зморщивши ніс.

— Скажи, що ти мені віриш. Я це не вигадала, клянуся!

Олена була прагматиком до мозку кісток. Ще б пак — патрульна поліцейська. Я могла лише уявити, якою неймовірною видавалась їй моя історія.

— І ти залишила їх?

— А що робити? — знизала я плечима. — Я нікого не змушувала витрачати на мене кілька тисяч. І не викидати ж хорошу їжу, вірно?

— А якщо вона отруєна?

Я скептично всміхнулась.

— Так і бачу, як хтось накачує отрутою кабачки.

— Може, ти все-таки забула, як сходила вчора за покупками? — Олена досі намагалась знайти логіку в подіях останньої доби.

Похитавши головою, я ковтнула колу зі стакану з трубочкою й скривилась. Холодна.

— Навряд, — просипіла, закидаючи в рот ще теплий поп-корн. — Але все може бути.

— То у тебе з’явився сталкер?

Сталкер? Можливо. 

В перший рік роботи в барі мені трапився один ненормальний, але Толя з охороною швидко вказали йому на двері. Відтоді я його більше не бачила.

Невже історія повторюється? Що, як хтось стежить за нами просто зараз?

Обережно роззирнувшись, я придивилась до тих, хто сидів за столиками поруч. Збоку сім’я з двома дітьми. Очевидно, чекали початку мультфільму, як і ми. Позаду — нікого.

За два столики за спиною Олени — хлопець років двадцяти семи-восьми. На голові — чорна бейсболка. Футболка обтягує вражаючі м’язи. Не «качок», а той, хто дійсно користується своєю силою.

Може, пожежник? Чи поліцейський, як Олена?

На нас хлопець не дивився, тримаючи в руці телефон. Аж ось, відчувши на собі погляд, він раптом підняв світлі очі. Ми зчепились поглядами.

Кілька секунд — мов хвилина. Олена щось сказала, та я не слухала. Все, що я чула — це важке гупання серця у грудях.

— Аво?

Відчувши доторк до руки, я перевела погляд на подругу. Струснула головою, проганяючи морок. Зрештою, хлопець все одно сидів надто далеко, щоб чути нашу розмову.

— Звідки у мене взявся б сталкер? — пробурмотіла я. — До того ж, якщо він і є, то нічого про мене не знає. Я терпіти не можу банани, а в мене тепер їх — ціла зв’язка. Краще б квіти подарував!

Всміхнувшись, Олена підвелась.

— Тобі не вгодиш. Ходімо, а то пропустимо початок.

Повернувшись додому після мультфільму й прогулянки в парку, я вже й забула про дивний збіг. Мабуть, дійсно скупилась напередодні виступу.

Переодягнувшись у м’яку піжаму, які носила замість домашнього одягу, пройшла на кухню. Збиралась поласувати лазаньєю, яку помітила в холодильнику зранку, але завмерла на порозі.

Банани, що лежали на столі, зникли. Замість них у вазі, ще зранку порожній, стояв букет білих троянд.

Отже, сталкер. Такий, що годує і дарує квіти.

Який дивак.

В голову прийшла ідея. Покопавшись у шафках, я знайшла блокнот і ручку. Розгорнула на чистому аркуші й написала:

«Як тебе звати?»