Розділ 3

Привид

Аврора співала, а я стояв, мов загіпнотизований. Ніжний голос з низькою томливою ноткою пробирав до мурах.

Перетворився у непорушну статую, не в змозі відірвати від неї очей. Від її губ, вкритих темно-червоною помадою. Від того, як вона ледь помітно хмурилась в одну мить, а в іншу — так само ледь помітно посміхалась.

Вона проживала пісню так, ніби це було її життя. Ніби це вона чекала на когось, хто полюбить її. Того, хто посміхнеться їй і візьме за руку. Того, хто залишиться поруч.

Вона стояла у світлі прожекторів, мов ранкова зоря. Я — в тіні й темряві. Не сміючи підійти, не сміючи наблизитись.

Інь і Янь.

Музика стихла надто швидко. Я напружився. Хотілось слухати чарівний голос дівчини ще і ще.

Аж ось вона розплющила очі й пройшлась поглядом по залу. На якусь мить затрималась просто на мені. Я знову не зміг зробити вдих.

Я знав, що у густій тіні проти яскравого світла вона не могла розгледіти мене, та все ж сподівався... сам не знав, на що.

Зрештою, її погляд ковзнув далі. Лисий товстосум за ближнім до сцени столиком підняв руку, привертаючи увагу Аврори. Вона байдуже глянула на нього і знову заплющила очі — з динаміків полилась наступна мелодія. Я ж тихо видихнув і розслабився, насолоджуючись ніжним голосом співачки. 

Після десятої пісні, коротко подякувавши захмелівшій публіці, Аврора сховалась за лаштунками. Я ж вийшов на вулицю.

Похолоднішало. Від Дніпра тягнуло сирістю. Неподалік від входу курила компанія молодих запальних хлопців. Здається, намічалась бійка.

Прикинувши, що дівчина навряд захоче привертати до себе зайву увагу вночі, я обійшов будівлю. Відшукав службовий вихід і знову зачаївся, приготувавшись чекати.

Компанію мені склали двоє котів. З пронизливим нявчанням вони ганяли одне одного по двору, іноді застрибуючи на сміттєві баки.

Моя здогадка підтвердилась. За півгодини Аврора, вже вдягнута в джинси й футболку, вийшла надвір. Тихо видихнувши, я повільно рушив за нею, мов за яскравим маяком серед пітьми.

***

Аврора

Всю ніч я крутилась з боку на бік. Крізь сон відчувала, що замерзла. Лише під ранок раптом стало тепло, і я нарешті розслабилась під ковдрою.

Коли розплющила очі, у вікно вже світило сонце. Балконні двері — зачинені на магнітний замок. Протяг, мабуть.

Потягнувшись, я встала з ліжка. Босі стопи торкнулись холодного паркету. Навшпиньки пройшла до скляних дверей і відчинила навстіж. Вранішнє повітря приємно освіжало.

Погляд впав на стійку з квітами у глиняних горщиках. На помаранчеві чорнобривці, червоні хризантеми, фіолетові петунії, що майже відцвіли. Ковзнув нижче, зачепившись на незвичну річ. Землю, розсипану по підлозі.

Невже сусідські коти облюбували мої горщики? От бешкетники.

Похитавши головою, я повернулась у спальню.

Вдома стояла мертва тиша. Як і завжди.

Відшукавши капці під ліжком, я побрела на кухню. Ввімкнула чайник, витягла чайний пакетик з коробки. Відчинила холодильник, збираючись знайти щось на сніданок... і застигла.

Різко зачинила дверцята. Протерла заспані очі. Відчинила знову.

Ні, мені це не привиділось.

Ще вчора майже порожні полиці тепер були забиті продуктами. Свіжі овочі, сир, молоко, ковбаса. Полуниця в пластиковій упаковці. На нижній полиці — запаковані готові страви. Лазанья, відбивні і щось, схоже на рагу.

Відхилившись назад, я похитала головою.

Як усе це добро опинилось у моєму холодильнику? Я точно не витратила б стільки грошей, бо відкладала кожну зайву гривню. Цими ж запасами можна прогодувати цілу родину, а я жила одна.

Зачинивши дверцята, я здригнулась чи то від холоду, чи то від поганого передчуття. Повільно розвернулась, схопившись руками за стільницю і оглядаючи кухню. І чим довше дивилась, тим ширше розкривала очі.

На обідньому столі, біля порожньої вази для квітів, лежала зв’язка бананів. Поруч — свіжий хліб у пакеті.

Хтось побував у мене вдома, поки мене не було?