Розділ 2

Привид

Гаряче афганське сонце нещадно палило коричневий камуфляж. Ще трохи, і з мене вийде чудова запіканка.

Опустивши тканину, що прикривала рот і ніс, я вдихнув сухе розпечене повітря. Витяг флягу на поясі й ковтнув води.

Лежати на даху бетонної будівлі, поки ціль накупається в басейні — ще та морока.

Знову прикривши обличчя, я повернув флягу на місце й припав до прицілу. Вулиці Кабулу мало чим відрізнялись від будь-якого іншого міста центральної Азії. Непоказні будинки піщаного кольору, юрми людей на вулицях. Базари.

Нарешті з дверей вийшов мій «клієнт». Сухий, мов старе поліно, чоловік вдавав суворість на обличчі, але його видавали кутики губ і загальна розслабленість. Нікуди не поспішаючи, він перевальцем рушив до чорного Порш Кайєнну. Попереду — двоє охоронців.

Глибоко вдихнувши, я стиснув гвинтівку. Затримав дихання. Натиснув на гачок. Мить — і ціль впала на землю з діркою у лобі.

В яблучко.

До вух долетіли віддалені крики.

Тихо склавши спорядження і загорнувши в картатий килим, я поспішив геть з даху занедбаного офісу. Звук пострілу заглушили звуки міста, а спалах прикривав розірваний рекламний плакат. Я не надто боявся викриття, але після останніх двох операцій у цій країні стало дещо спекотніше.

Сховавшись у тіні верхнього поверху, зняв камуфляж і натягнув місцевий чоловічий одяг. Тюрбан, ще кілька штрихів — і можна виходити. Речі скинув у шахту ліфта. Туди ж полетів і згорток у килимі.

Шкода, непоганий приціл.

Неспішно крокуючи вулицями Кабулу, спіймав таксі й за годину вже слухав голос пілота літака. Напруга відпускала поступово. Втомлено відкинувши голову на підголівник, заплющив очі.

Я повертався додому. В Україну.

***

Того ж вечора, відзвітувавши про ліквідацію трьох цілей, я глибоко вдихнув ще тепле вечірнє повітря. Можливо, це стримає мене від необдуманих вчинків — наприклад, висадити в повітря штаб разом із капітаном.

Привиди — так нас називали.

Елітний підрозділ, що працював за власними правилами. Ми не підпорядковувались ні Міністерству оборони, ні МВС, ні СБУ. Лише напряму верхівці країни.

Нас навіть не існувало, якщо вірити офіційній базі даних. Десяток людей, викреслених із системи. Без імені, без голосу, без права на помилку.

Ось тільки ми все одно лишалися людьми. Цього у нас відібрати не змогли, як не намагались.

Скосивши очі на камеру збоку від вхідних дверей, я рушив на парковку. Сів за кермо свого непримітного ззовні Вольво й рушив до центру Києва.

Сонце вже зайшло. Лише чисте небо лишалось світлим. Гамірна столиця засвітилась вуличними ліхтарями.

Підлітки на Контрактовій збирались у групи. Хтось катався на скейті. В центрі площі двоє молодиків грали на гітарах. Навколо — невеликий натовп слухачів. Сміливі, розкуті, хоч і з пошрамованими серцями. Війна лишилась позаду, і всі повернулись до звичного життя. Наскільки це можливо.

У мене такого шансу не було.

Вільні дні між операціями наповнювали тренування — найближче до поняття «вихідних». Квартира, до якої я зазвичай ішов від штабу пішки, була просто місцем, де я ночував. Мінімум особистих речей, ще менше — пам’ятних.

Живий привид.

Чи мало моє життя бодай якийсь сенс, окрім знищення одних людей заради безпеки інших? Чи заслуговував на життя я сам?..

Все частіше я сумнівався у справі, яку не мав права покинути. Хіба що в поліетиленовому мішку. Іноді це здавалось не надто поганою альтернативою.

Додому йти не хотілось.

Я вже збирався повернути на набережну, та раптом помітив натовп, що поспішав до одного з барів на Поштовій. «Глибока ріка» — так перекладалась назва на синій неоновій вивісці. Непогане місце, щоб піти на дно.

Схоже, планувався якийсь виступ. Ноги самі понесли мене туди.

Напівтемний зал був заповнений вщент. Відзначивши чотири виходи, я відступив у тінь біля кухонних дверей. Притулився спиною до цегляної кладки на стіні й схрестив руки, приготувавшись чекати.

Офіціантки минали мене, навіть не помічаючи. Відвідувачі — багатші ближче до сцени, бідніші подалі — тихо гомоніли між собою.

Аж ось голоси стихли. Один з офіціантів оголосив виступ «голосу» закладу — Аврори. Я тихо хмикнув.

Оце так ім’я... Чи псевдонім?

На сцену піднялась молода, років двадцяти, невисока дівчина на підборах. Довга чорна сукня мерехтіла у світлі прожекторів, а темне волосся вкривало плечі з виступаючими ключицями.

Їй би не завадило добре поїсти.

З великих колонок обабіч помосту полилась мелодія — здається, джаз. Я мало розбирався у музичних жанрах, натомість міг легко всадити кулю в ціль з п’ятдесяти метрів, орієнтуючись лише на слух.

У кожного свої таланти, як то кажуть.

Дівчина прислухалась до мелодії, поклала руку на мікрофон на стійці й заплющила очі. Мова тіла, що ще хвилину тому видавала напругу, кардинально змінилась. Плечі розслабились, як і руки.