Розділ 1

Аврора 

Приглушене світло і табачний дим огортали головний зал бару «Deep River» таємничою завісою. Повільна тягуча мелодія лилась із колонок обабіч помосту.

Я піднялась на невелику дерев’яну сцену. Опустивши повіки, залишилась наодинці з музикою. *

Я нечасто виконувала саме цю пісню. Вона відкривала занадто багато особистого — того, що зазвичай приховують, щоб вберегти. Серце, що чекало того, хто візьме мене за руку і не відпустить, що б не сталося.

Тихий джаз розливався, мов мед. Щойно стихла остання тягуча нота, залом прокотились оплески. Виринувши з глибини, я розплющила очі й відчула, як по шкірі пронеслись мурашки.

Ніби хтось стежив за мною.

Дивна думка. На сцену зараз дивились усі.

Толя махнув рукою, привертаючи мою увагу. Судячи з того, як він грав бровами й косив очі, багатій за його столом бажав познайомитись зі мною.

Проігнорувавши обох і струсивши химерні відчуття, я знову заплющила очі й віддалась музиці. У мене було ще дев’ять пісень, щоб просто насолоджуватись життям.

***

— Авроро!

Я зупинилась напівдорозі до гримерки. В тісному темному коридорчику наближалась Юля, одна з офіціанток. Зупинившись поруч, вона окинула моє вбрання чіпким поглядом.

— Анатолій сказав, щоб ти зайшла до нього.

Стиснувши губи, я кивнула.

— Дякую.

Востаннє обвівши мене підозрілим поглядом, дівчина повернулась до залу. Схоже, плітки про її шури-мури з Толею правдиві.

Швидко перевдягнувшись у невеличкій кімнаті, яку ділила з іншими виконавцями, я рушила до боса.

Власник бару сидів за столом, звично заваленим договорами, звітами, зіжмаканими чеками з магазинів і бозна чим іще і саме розмовляв по телефону. Судячи з бігаючих оченят і нервових рухів, на іншому кінці була його дружина.

— Добре. Так. Обіцяю. І я тебе.

Згорнувши розмову, Толя важко зітхнув. Я підняла брови з легкою усмішкою. Він у відповідь погрозив пальцем.

— Навіть не починай.

Я знала його майже все життя. Він був другом мого батька, поки той не помер три роки тому.

Він дав мені роботу в сімнадцять. Якби не він, я б померла з голоду або натрапила на менш привабливі види заробітку.

Тихо хмикнувши, я знизала плечима й перевела погляд на колекційні пляшки в скляній шафі. Толя тим часом загундосив:

— Аво, ти знову не привіталась із нашими почесними гостями.

Закотивши очі, я кивнула на пухкий конверт на кутку стола.

— Моє діло — співати. От я й співала. Схоже, людям сподобалось.

— Ти ж знаєш, що такі чайові лишають не бідні студенти, — примружився він. — Вони й собі-то ледь нашкрібають на дешеве пиво. Тобі платять впливові гості, очікуючи у відповідь хоч крихту уваги.

— Їм дай палець — вони по лікоть відкусять! — відрізала я.

— Ну, не перебільшуй!

Легковажно відмахнувшись, він окинув поглядом мої блакитні джинси, недорогі кросівки й просту білу футболку з квітчастим принтом.

— Ти могла б дозволити собі набагато кращі речі. Ти гарна дівчинка, до того ж розумна. Пара посмішок і тепле слівце тебе не вб’ють.

Нахмурившись, я схрестила руки. Язик свербів сказати, що мені й так добре, але я знала Толю. Якщо буду стояти на своєму, він просто знайде іншу співачку.

Зрештою, він багато для мене зробив, а посмішка — це не запрошення у спальню...

— Лише пара слів і посмішки?

— Обіцяю! — невинно розкрив очі бос.

Судячи з обіцянок дружині, для нього це були порожні слова. Я скривилась, але кивнула. Забрала сьогоднішню платню, попрощалась і вийшла за двері.

Перерахувавши заробіток, прикинула. На наступні кілька днів мало вистачити. Якщо знову не прорве трубу і не зламається лійка душу, кілька сотень ще й залишиться.

Йти через заповнений п’яними відвідувачами зал не хотілось. Вислизнувши крізь службовий хід, я вдихнула свіже вересневе повітря і знову відчула на собі той самий погляд.

Ніби хтось дивиться на мене. Спостерігає за мною.

Не помітивши нічого підозрілого у темному внутрішньому дворику, рушила додому. Десять хвилин пішки — і я у знайомому з дитинства дворі. Неосвітлений вночі дитячий майданчик, сходами на другий поверх — і я вдома.

Наступний день приніс нові сюрпризи.

__________

*Ella Fitzgerald — «The man I love»