Розділ 8

Я прокидаюся вранці від того, що сонце світить мені в обличчя. Ледь розліплюю очі. Після вчорашнього пива болить голова. Дивлюся на телефон — вже одинадцята. Оксани поруч немає й судячи з усього вона сюди й не приходила. Цікаво. 

Зіскакую з ліжка. Приймаю душ. Перевдягаюся й спускаюся донизу. В мене дежавю. Ніби картинка з учора. Тато варить каву, Оксана щось розповідає й вони разом сміються. 

— А ви що всю ніч тут сидите? — Плюхаюся на стілець. Уважно розглядаю щасливе обличчя батька.

— А ти мене вже списала як старого, який має о дев'ятій неодмінно дивитися телевізор у ліжку й лягати спати?

Я мовчу, але зазвичай так і буває. Мій батько доволі передбачуваний у своїх звичках. І це один з дуже небагатьох випадків, коли він не спить цілу ніч, щоб з кимось поспілкуватися.

— Твій батько сирники приготував, — Оксана підсовує мені тарілку. Вона дивиться з такою повагою, що мене розбирає сміх. Виходить ця жінка дійсно зачепила його раз він почав показувати їй свої таланти.

— А мені вже, мабуть, час, — раптом каже Оксана з жалем у голосі. — Засиділася я у вас.

Я дивлюся на нещасне обличчя батька й розумію, що треба втрутитися.

— Пропоную залишитися ще на день. Ми виділимо тобі окрему кімнату, місця повно. Замовимо піцу. Ми з татом у вільний час граємо в слова і в морський бій. Буде весело.

— Я не хочу вам набридати, — вона знічується. — Краще піду, але пропоную зустрітися на наступні вихідні.

Вона встає з-за столу і йде збиратися. Тато біжить її проводжати. А я тепер точно знаю, що свою місію виконала — знайшла батькові жінку.

Увечері я бачу як татові прийшло повідомлення на телефон від Оксани. А коли йду спати, то помічаю, що батько з кимось переписується й не важко здогадатися з ким. В неділю він взагалі не відлипає від екрана телефона. Тож в понеділок я повертаюся на роботу з прекрасним настроєм. І навіть подумую, що можливо скоро доведеться переїхати від тата, що в цілому більше плюс ніж мінус, як для нього, так і для мене.

— Маєш чудовий вигляд, — лунає позаду мене, коли я занурена у свою роботу і думки, тестую чергові зауваження. 

Я підскакую на місці. Поруч стоїть Тарас. Він уважно роздивляється моє обличчя. Потім сідає на край столу. Дивиться на мене зверху вниз. 

— Як тато?

— Краще за всіх. 

— То це правда? — Дивується Тарас. — Ти звела його з Оксаною? Хитра ж ти лисиця.

Я задоволено усміхаюся.

— Як ти дивишся на те, щоб це відсвяткувати? 

На мить заклякаю. Хіба не він казав, що ніяких стосунків між нами бути не може?

— По-дружньому, — додає поспішно, — по-сімейному так сказати.

— От тільки ми з вами не сім’я. Ви мій керівник. Ще друг мого батька, але то ваша особиста з ним справа і мене це не обходить. 

— Зрозумів, — він похмуро киває, встає з-за столу і йде.

— Що він хотів? — Поруч відразу опиняється Роман. — Мені здається чи він постійно біля тебе крутиться?

— Тобі здається, — кажу роздратовано. — Пішли обідати.

— Ти запрошуєш мене на обід? — Не може повірити Роман. — Це що побачення?

— Ні-ні-ні, — намагаюся його зупинити, але розумію що пізно. Поруч стоїть Тарас, звівши брови на переніссі й судячи з виразу його обличчя він чув лише ту частину нашої розмови, де Роман стверджує, що я кличу його на побачення.

Мене не має це хвилювати. Врешті він відмовив мені. Та чомусь все одно хвилює. 

Ми з Романом йдемо на вихід. Вже коли двері ліфта зачиняються я бачу напружений погляд Тараса. В мене всередині все стискається. Це так неправильно. Я мушу поговорити з ним і все пояснити. Байдуже, навіть якщо йому це не потрібно. 

Навіть у кафе не можу заспокоїтися. Колупаю виделкою салат. Розламую хліб на дрібні крихти.

— Щось сталося? — Допитується Роман.

— Нічого. Ти доїв?

Він киває.

— Тоді повертаймося. В мене багато роботи.

Розумію, що поводжуся грубо. Й то даю хлопцю надію, то відштовхую його, але прямо зараз я знову хочу поговорити з Тарасом. Все пояснити. 

Ми йдемо назад до офісу. Я дивлюся собі під ноги. Розмірковую, як краще себе поводити та що говорити.

— Ти диви, — раптом здивовано каже Роман. — А в нашого шефа здається нова дівчина з'явилася.

Я підіймаю голову й дивлюся туди, куди вказує Роман. У неподалік припаркованому авто сидить Тарас й цілується з якоюсь брюнеткою.

— Ну нарешті, — тим часом продовжує Роман. — А то я переживав, що у Тараса щось сталося, раз він цілий місяць без жінки. Почав підозрювати фінансову кризу й необхідність шукати нову роботу. Так то шеф майже кожний місяць з новою подругою з'являється, — пояснює мені, побачивши мій ошелешений вигляд.

Я відчуваю, як всередині мене все обірвалося. Біль такий сильний, що здається немає чим дихати.

— Пішли, — кажу хрипло. — Не будемо йому заважати.

Коли підіймаємося на наш поверх, я раптом усвідомлюю, що не зможу тут і далі працювати, бо ця тяганина з нашими не існуючими стосунками продовжуватиметься. Я очікуватиму не зрозуміло чого. Коли забиватиму, він дражнитиме й натякатиме на почуття. Коли знову починатиму сподіватися, Тарас будуватиме стосунки з іншими, зауваживши, що він нічого і не обіцяв. І буде мати рацію. От тільки я до цього не готова. 

Беру листочок і підходжу до Оксани. 

— Я погано почуваюся. Можна мені піти додому?

— Сонечко, звичайно можна, — на обличчі жінки відображається тривога. — Тобі потрібна якась допомога?

Я хитаю головою. Потім простягаю їй заяву на звільнення.

— Передай це, будь ласка, керівництву.

Вона ковзає поглядом по написаному. Нічого не говорить. По виразу її обличчя видно, що вона все зрозуміла. Мовчки киває. Я збираю свої речі в сумку й виходжу з офісу. Це не професійно. І безвідповідально. От тільки якщо цього не зробити зараз, я буду втягнута в постійні болючі трикутники, без будь-яких прав і можливості щось змінити.