Розділ 7

Раптом думаю, що можливо Роману треба дати шанс. Адже він хороший хлопець, справді небайдужий до мене. Ми мило спілкуємося, коли до нас на каву підходить Оксана. Я згадую про свій план.

— Хочу виставитися за себе. Не знаю чи тут так заведено, але там де я працювала раніше, так робили. Тож запрошую вас обох до бару “Не Соло”.

— Це де? — Цікавиться Оксана.

— Неподалік від мого будинку. Але я кличу вас туди не через це, — сміюся, — а тому, що там найкраще у місті пиво й піца. Прийдете?

Вони погоджуються й ми розходимося працювати. Мій план — напоїти Оксану так, щоб вона залишилася на ніч у мене. А вранці я її познайомлю з татом. 

Згадую відмову Тараса й раптом розумію, якою егоїстичною дитиною була. Замість того щоб страждати від нерозділеного кохання до чоловіка, якому це не треба, краще б подумала про батька, який двадцять років живе сам. Якщо мене не рахувати звісно. 

Весь день тримаюся відсторонено й, сподіваюся, професійно. Вже тричі до мене підійшов Тарас з якимись дрібницями. Не дуже розумію, чого він так активізувався.

— Ти протестувала зауваження Марини? — вже вкотре підходить до мене. — Так, все є у звіті.

Я не відриваю погляду від екрана монітора. Не те щоб ігнорую, але не маю багато часу.

В кінці робочого дня Оксана з Романом підходять до мене. Ми обговорюємо наші плани на вечір, збираємося виходити, як лунає:

— А ви куди збираєтеся? 

Позаду стоїть Тарас й уважно на нас дивиться.

— Марта виставляється, — з посмішкою каже Оксана.

Роман занервував й насупився.

— А мені можна з вами? 

Ми переглядаємося. Я відчуваю роздратування. Ну чого він до нас причепився? Невже не розуміє, що мені тепер не хочеться з ним пити чи проводити час.

— Та ми ненадовго, це більше символічно, ніж дійсно святкування, — намагаюся відмазатися. 

Він мовчки дивиться на мене й нам всім стає незручно.

— Авжеж ви можете піти з нами, — не витримує Оксана, чим викликає суворі погляди з мого і Роминого боку. 

— Чудово, — радіє Тарас. — Тоді ходімо.

Ми виходимо з офісу, сідаємо в машину Тараса і їдемо до бару.

— Я так розумію, що ви не питимете? — Цікавлюся, бо він за кермом.

— Я взагалі рідко п’ю.

Він бреше, бо з татом Тарас п’є і добре.

Бачу як він зиркає на мене у дзеркало. Не можу зрозуміти. Таке враження, що ревнує, але навіщо тоді відшив. 

Ми вивалюємося з авто біля бару. Коли Тарас обходить машину, то ненароком торкається моєї руки, але навіть не дивиться на мене. Тож, мабуть, то випадково. Заходимо всередину й займаємо невеликий столик на чотирьох. Замовляємо пиво. Спочатку всім трохи не зручно. На мою думку, через Тараса. Та його, здається, це не хвилює. Потім стає веселіше. Ми перестаємо помічати, що з нами керівництво й розслабляємося.

Після п'ятого келиха пива, вирішуємо розійтися. Тарас пропонує розвести нас по домівках, що трохи суперечить моєму плану.

— Я пропоную тобі Оксано, залишитися у мене сьогодні.

— Навіщо? — Вона дивиться на мене здивовано.

— Бо ми ще можемо подивитися класний фільм і випити. І тому, що завтра субота й можна довше поспати. Це буде дівчача піжамна вечірка. — Дивлюся на неї з благанням у погляді.

— Добре, — вона несподівано погоджується. — Я вже сто років не ночувала не вдома. Це може бути навіть цікаво.

Я радісно плескаю в долоні, а через десять хвилин Тарас висаджує нас біля мого будинку. 

— Тебе провести до входу? — Він повертається до мене.

— Навіть не думайте, бос. Ми з подругою самі дійдемо.

Я не дивлюся на нього. Дивно й на мене не схоже, що я так добре себе контролюю у стані сп'яніння. Коли виходжу з машини, кидаю останній погляд на нього. Він дивиться на мене. Мені здається, що я йому таки подобаюся. Та я вже знаю, що то лише здається.

Вдома на нас чекає мій батько. Він здивовано оглядає мене й мою супутницю.

— Ми святкували те, що в мене нова робота, — відповідаю на його німе запитання.

— А ну це треба, — погоджується тато з усмішкою.

— А це моя кураторка і за сумісництвом подруга Оксана, — я підштовхую її ближче до батька. — А це мій тато — Михайло.

— То ви допомагаєте моїй доньці? І як в неї виходить?

— Все виходить, — вона впевнено хитає головою. — Марта молодець.

Обличчя тата світиться від гордості. Батько мене дуже любить. Тож цією фразою Оксана відразу заслужила його прихильність. 

— Тато, зробиш нам кави?

Він киває і веде нас на кухню. Варить у турці каву.

— Ой який ви молодець! — Вигукує Оксана. — Зазвичай чоловіки і їжу собі в тарілку не насиплють, не те що каву зварити.

Тато розпливається у посмішці. Я потираю руки. Справа пішла. Непомітно зникаю з кухні. Відпрошуюся полежати, бо в мене паморочиться в голові, й залишаю їх спілкуватися. Коли підіймаюся сходами чую, як тато сміється з того, що розповідає Оксана. Я давно його не бачила таким веселим, особливо з жінкою.

Якийсь час ще чекаю на Оксану. Та потім розумію, що у мене все вийшло. Ця маленька красива жінка зацікавила батька й тому прийде не скоро. Зі щасливою усмішкою засинаю.