Розділ 6

Упродовж дня я уникаю Тараса. Хоча на відміну від останнього тижня він регулярно з'являється серед працівників. Кілька разів ловлю на собі його здивований погляд. А що як я дійсно ніколи йому не подобалася й от сьогодні вранці він вперше дізнався, що в мене є до нього почуття?

Після роботи швидко прощаюся з колегами й виходжу з офісу. Поспішаю до кафе навпроти. Коли заходжу всередину, мене обдає ароматом кави з вишнею й свіжоспечених булочок. Роблю замовлення й сідаю біля вікна. Вдивляюся в перехожих, які кудись поспішають. Проходить пів години, але Тараса досі немає. Моя нервовість підсилюється в кілька разів. Ще через двадцять хвилин я встаю з-за столика. Відчуваю пекучий сором. Я просто дурепа. 

Раптом двері до кафе відчиняються й всередину заходить Тарас. Він обводить поглядом столики і йде прямісінько до мене.

— Вибач за спізнення. Був на відео конференції з нашими замовниками з Нью-Йорку. Ніяк не міг відмовитися від цього зідзвону.

Я мовчу про те, що існує месенджер, куди можна було мені написати. Інтуїція підказує, що він все-таки злякався й не збирався приходити. 

— Будеш ще кави? — Він киває в бік моєї пустої чашки.

— Так, дякую.

Тарас іде робити замовлення, а мене раптом накриває паніка. Нащо я все це заколотила? Хіба мені мало проблем? Тепер на мене чекає неприємна розмова, ніякова ситуація на роботі, можливо навіть проблеми з батьком. Вже не впевнена, що мені потрібні ці стосунки. Серджуся на саму себе.

Тарас повертається й сідає за столик. Якийсь час мовчить. 

— Ти знаєш через що ми з твоїм батьком пройшли?

Я хитаю головою.

— Ми разом навчалися. Він був поруч, коли померла моя мати. Потім саме він позичив гроші на відкриття бізнесу. Підтримував, коли я розлучався. Він мені як брат. Знаєш, що найгірше можна зробити стосовно свого брата?

Знову хитаю головою, хоча насправді вже здогадуюся до чого він веде.

— Це переспати з його донькою — єдиною радістю в його житті після смерті коханої дружини. 

Настає тиша. Я не підіймаю на нього очей. Мені ніяково і соромно.

— Ти дуже приваблива …

— Ой не починай.

— Справді. Марто, ти дуже гарна. Я б хотів мати таку дівчину й можливо навіть дружину… — він задумується. — Проблема в тому, що як в нас нічого не вийде, ситуація буде такою, що я просто переспав з донькою найкращого друга.

Цієї миті я почуваюся просто примхливою, розпещеною дитиною. 

— Я нічого поганого не хотіла, — кажу тихо й відчуваю, що зараз розплачуся. — Просто ти мені подобаєшся.

Його погляд пом’якшується.

— Ти мені теж подобаєшся. Але на жаль ти донька мого ліпшого друга. 

— Я маю йти, — встаю з-за столу.

— Марто, — він намагається мене зупинити.

— Не треба.

Швидко виходжу. Вдихаю холодне повітря. На тремтячих ногах йду далі вулицею. Купа почуттів розривають мене зсередини. Хоч і пізнє, але перше кохання, сором, образа, почуття провини й зачеплене его. На секунду навіть задумуюся над тим, щоб кинути цю роботу й більше не повертатися туди, але розумію, що це буде ще один дитячий вчинок.

Коли приходжу додому, на щастя батька ще немає. Тож я швидко вечеряю, приймаю душ й лягаю спати. Бо зараз не витримаю удавати перед ним, що в мене все добре. 

Вранці все здається вже не таким поганим, як увечері. Так, мені ніколи раніше не відмовляли й це боляче, але що з того. Час дорослішати, Марто. Я задумуюся над тим, що крім романтики й за кого вийти заміж у світі є й інші речі. Наприклад робота, яка мені справді подобається. І те, що я все-таки планую познайомити Оксану з батьком. Тож одягаю свій діловий костюм, фарбуюся й впевненою ходою виходжу з будинку. Дорогою розмірковую, як неприємно було, коли мені відмовили й стає соромно за свою поведінку з Романом. Тож я заходжу в вчорашнє кафе, щоб взяти пончики для нього.

Коли підходжу до офісу, бачу як з машини виходить Тарас. Я махаю йому й привітно усміхаюся, але не зупиняюся й прямую всередину. Краєм ока помічаю його здивований погляд. Він наздоганяє мене біля ліфта.

— Марто, я… — починає щось говорити, та тут я помічаю Романа, який щойно зайшов до будівлі. Махаю йому рукою.

— Що ви казали? — Повертаюся до Тараса.

— Ні, нічого. А хіба ми не перейшли на “ти”?

— Думаю доречніше все-таки спілкуватися на “ви”. Є субординація і ви навіть не мій прямий керівник. Тому так більш професійно.

Я не дивлюся на його реакцію, а повертаюся обличчям до Романа, який підходить до нас якраз тієї миті, коли відчиняється ліфт. Ми заходимо втрьох. 

— Ром я купила для тебе пончики.

— Для мене? — Дивується він.

— Вирішила зробити тобі приємно. Ти постійно мене чимось пригощаєш. Тепер моя черга.

Хлопець розпливається у посмішці. Я відкриваю коробку й він несміливо бере один.

— А мене не пригостиш? — Лунає позаду.

— Авжеж. — Простягаю коробку Тарасу. — Пончиків на всіх вистачить.

Він також бере один. Я не дивлюся на нього. Відразу повертаюся знову до Романа. Коли двері ліфта відчиняються, я бажаю всім хорошого дня і йду до свого робочого місця. 

— Марто, — лунає позаду голос Романа, — може вип’ємо кави?

Я погоджуюся.

Помічаю, що Тарас роздратовано дивиться на нас. Потім голосно гупають двері до його кабінету.