Розділ 5

Весь тиждень я працюю разом з Оксаною. Насправді більшість часу просто сиджу поруч й спостерігаю. Тарас майже не попадається мені на очі. Ніби спеціально уникає. 

— Перший етап твоєї підготовки — це засвоєння того, що робить тестувальник, — каже мені Оксана. — Без цього ти не зможеш бути хорошим аналітиком.

— Тобто я маю сидіти й гратися у комп'ютерну гру?

— Як би ж то було так просто, — сміється вона. — Ти маєш перевіряти, як відпрацьовує той чи інший момент у грі, але лише зі списку аналітика. Тобто тільки ті вимоги, які тобі безпосередньо надали. Насправді це дуже нудна робота. Іноді треба один нюанс відпрацьовувати різними методами, щоб впевнитися, що програма поводитиметься саме так, як ми від неї очікуємо, а не якось по-іншому.

Зітхаю. 

— Мені здається, що я готова піти у самостійне плавання.

— Ну що ж, тоді зараз хлопці облаштують тобі робоче місце й вперед, — вона мені підморгує.

— Оксано, скажи, а ти заміжня? — Раптом питаю, чим викликаю здивування жінки.

— Розлучена і давно, а що?

— Просто запитала, вибач, якщо питання нетактовне.

— Та ні, нічого, — жінка усміхається. — Мені подобається моє життя. Навіть більше, ніж коли була у шлюбі.

За тиждень я ще більше впевнююся, що ця жінка може підійти татові. Вона весела, привітна і приємна. Готова прийти на допомогу й дуже емпатична. Приваблива. Принаймні, на мій погляд. Нічого не можу сказати з приводу смаків батька, бо ніколи не бачила жінок поруч з ним. Але сподіваюся, що Оксана йому сподобається.

Тарас же продовжує уникати мене. Постійно на зустрічах. Іноді навіть немає в офісі. 

Кожного дня я одягаюся наче на найважливішу подію в житті, а його немає. Єдине чого досягла, це за мною тепер всюди хвостом ходить програміст Роман.

— Тобі допомогти? — В черговий раз він опиняється біля мого столу.

— Ні, поки все добре.

— Я приніс тобі каву, — ставить на стіл стаканчик ще через пів години.

— Дуже дякую, — я мило всміхаюся, та для мене це вже занадто багато уваги.

— Тебе провести додому? Здається нам в один бік, — каже після роботи.

— Знаєш, що Романе, — збираюся йому відмовити, як бачу Тараса, який виходить з офісу. — Так, дякую. Пішли.

Я беру його під руку й ми разом проходимо один квартал. Далі удавати інтерес вже не обов'язково.

— Ти мені вибач, але я щойно згадала, що в мене інші плани і я додому не збираюся, — кажу, коли ми вже достатньо далеко від офісу.

Поспішаю додому. Відчуваю провину за свою поведінку. Так не можна. Вже жалкую, що кинула на вулиці Романа. Й взагалі його не треба вплутувати у мої проблеми й особисте життя. Згадую Тараса. Невже я йому нітрохи не подобаюся? Всі ці погляди, те як він схилився в ліфті до мене. Я все вигадала чи це справді було? 

Вже вдома мені несподівано приходить в голову банальна думка. А що як я просто не подобаюся Тарасу? І справа не в батькові й не в віці й не в його зайнятості. Я просто йому не подобаюся. Що як він помітив, як сильно я в нього закохана та не в змозі відповісти взаємністю, просто мене уникає?

Приймаю душ, одягаю домашній спортивний костюм, теплі пухнасті капці і йду на кухню робити чай з малиною. Намазую булку маслом. А що? Це ліки. Маю право. Підходжу до вікна й, сьорбаючи солодкий чай та жуючи булку, раптом розумію. Я маю зробити останню спробу. Дуже ясну і відкриту. Щоб було очевидно його ставлення до мене. Щоб в мене більше не було ілюзій. Якщо я для нього просто дитина, дочка його друга, то на цьому й поставимо крапку, бо не хочу більше ганьбитися. 

Наступного ранку я одягаю найвідвертішу сукню, яку маю: червоного кольору й коротку. Зверху накидую шкіряну куртку. Вирівнюю волосся. Тільки чоловік нетрадиційної орієнтації та сліпий може мені відмовити, коли я в такій сукні. 

Коли підходжу до офісу, очікую, що знову шукатиму його по всьому поверсі, проте ми стикаємося біля ліфта. Він за секунду оглядає мене з голови до ніг. 

— Як справи, Марто, вже звикла тут у нас? Оксана тебе дуже нахваляла.

— Оксана — хороший наставник, — відповідаю я, намагаючись стати так, щоб ще більше було видно мої довгі ноги й декольте.

Це мені здалося чи в його погляді промайнула насмішка? Ніби я якась дурненька малолітня дитина, яка фарбується маминою помадою, щоб виглядати дорослішою. Справді? Я відразу виправляюся й роблю крок назад. В цю мить двері ліфта відчиняються й ми заходимо всередину.

— Почекайте! — Лунає з холу голос Романа, який запихавшись влітає слідом за нами. — Дякую, що не поїхали без мене.

Він вітається з Тарасом. Потім переводить погляд на мене й розпливається в широкій усмішці.

— Марто, яка ж ти гарна, — зупиняється поглядом на моїх ногах. — Сьогодні якесь свято?

Я знизую плечима. Звертаю увагу на холодний погляд Тараса.

Цієї миті двері ліфта відчиняються й ми виходимо на нашому поверсі. 

— Хорошого вам дня, колеги, — Тарас, не чекаючи на нас, поспішає до свого кабінету. 

Почуваюся ніби після холодного душу. Більше немає бажання нічого перевіряти, бо очевидно, що йому плювати на мене. А може в нього щось сталося й просто проблеми? Може я неправильно зрозуміла і це ніяк не стосується мене? Від усіх цих думок здуріти можна.

— Марто, каву будеш? — Роман показує рукою на кавомашину в загальній зоні для відпочинку співробітників.

Я киваю. Поки ми стоїмо біля кавомашини, постійно зиркаю на дерев'яні двері.  

— Романе, вибач. Я на хвилинку, — кажу й прямую до кабінету Тараса. Стукаю й не чекаючи відповіді заходжу.

Він підіймає на мене здивований погляд. 

— Щось сталося?

Мовчки зачиняю двері й повертаюся до нього.

— Я запрошую тебе на побачення, — випалюю на одному подиху. — Не кажи нічого, — підіймаю руку. — Чекатиму тебе о шостій в кафе через дорогу від офісу. Якщо не прийдеш, буду вважати, що це не взаємно.

Після цього розвертаюся й виходжу.