Розділ 4

Вдома на мене чекає сюрприз. Коли заходжу до будинку, з кухні лунають голоси. Це що, тато співає? Роззуваюся й проходжу на кухню. Моєму погляду відкривається дивна картина. Посеред столу стоїть пляшка горілки. На столі борщ, зелена цибуля, огірки й чорний хліб. Батько обіймає за плечі якогось хлопця десь мого віку й вони співають “Ой у лузі червона калина”. Беззаперечно п'яні й щасливі.

— Доню, красуне моя! — Вигукує тато, побачивши мене. — Це моя донька! — Каже до хлопця.

— Красива, — киває той й п’яно усміхається. — Прямо вся у вас пішла.

Від цих слів я ледь не заходжуся сміхом. Такий собі комплімент. Хоча тата я звісно люблю.

— Ні, синку, — не погоджується батько, — вона у матір свою пішла. Але прогин зарахований.

Вони обидва сміються.

— Доню, це Вадим. Він працює в мене. Надзвичайно хороший хлопець.

Потім тато підморгує йому і я раптом розумію, що зараз відбувається щось дивне. Тато сватає мене чи що?

— А ну, зроби нам кави, красуне моя, — просить батько з гордою посмішкою.

Я зітхаю. Батько п’є дуже рідко і зазвичай мирно. Тож нічого страшного в тому немає. Добре, що розслабився. От тільки це вперше, що він мене з кимось знайомить. Мабуть, починає переживати за мій вік. І це тривожна ознака. Дістаю чашки. Варю у турці каву. 

— Бачиш, яка хазяйновита, — звертається до Вадима, коли я ставлю перед ними каву. Вадим поважно киває.

Врешті це все дуже цікаво й навіть місцями смішно, але після зустрічі з Тарасом в мене немає настрою. 

— Вибач тату, я втомилася. Піду нагору, — цілую батька у щоку. — Приємно було познайомитися, — звертаюся до Вадима.

Поки підіймаюся сходами, з кухні знову лунає “Ой у лузі червона калина”. Я усміхаюся. Краще так, ніж коли тато сумує за мамою чи сидить самотньо на кухні й дивиться на вхідні двері, ніби чекає, що вона зайде з вулиці. 

Коли мама померла, я була маленькою дівчинкою й майже не пам'ятаю її. Інша річ тато. Вони були знайомі ще з першого класу, разом пішли до університету, одружилися, у них з'явилася я. Усе його життя, до того як вона пішла, було пов'язане з нею. І він досі не може прийти до тями, впустити у своє життя іншу. Я хочу, щоб мій майбутній чоловік кохав мене так, як тато кохає маму. Звісно без смертей і рака. І хай сто разів все буде добре. Та батькова вірність і відданість вражає. Я знову повертаюся до думки, що треба знайти йому дружину, щоб він став щасливішим.

Коли закриваю двері до кімнати, співи знизу стають тихішими. На телефон приходить повідомлення:

— Вибач, якщо образив. Я чесно не хотів. Тарас.

Моє серце підскакує. Може я все-таки йому подобаюся, раз він вибачається? Голос всередині мене каже, що це просто ввічливість, хоча хочеться вірити в інше. Кидаю телефон на ліжко. Сама йду в душ. Я маю бути найгарнішою завтра, щоб Тарас очей не міг відвести від мене, а потім закохався по вуха. Коли повертаюся до кімнати, залізаю під ковдру й майже відразу засинаю.

Всю ніч мені сняться трусики бразиліана, в яких я чомусь прийшла на роботу без будь-якого одягу. Всі говорять мені компліменти, а я скромно погоджуюся і дякую. Потім Тарас робить мені пропозицію та замість обручки дарує трусики бразиліана. Ми цілуємося й разом з ним йдемо до РАЦСу. 

— Чи згодні ви, Тарасе Пономаренко, взяти Марту Холодну у законні дружини? — Питає реєстраторка. 

— Чого ти мовчиш, Тарасе? — Я повертаюся до нього, коли не чую відповіді. 

— Прокидайся, — каже він мені.

— Що?

— Тобі на роботу вже час. Прокидайся.

Все навкруги починає щезати, стіни РАЦСу розвалюються і я відкриваю очі у своєму ліжку. 

— Присниться ж таке, — позіхаю. 

— Доброго ранку, красуне, — до кімнати заглядає тато. — Давай збирайся, щоб Тарас не жалівся мені на тебе.

Він вже збирається виходити, як раптом каже:

— Може якось сходиш на побачення з Вадимом. Тільки не кричи, — попереджувально підіймає руку. — Дай хлопчині шанс. Він розумний, відповідальний, добрий і свою справу знає.

Батько закриває двері й вже зі сходів лунає:

— Ти хоча б спробуй. Все одно ж нікого немає.

Я голосно зітхаю. Тато буває нестерпним. То всіх кавалерів розганяє, то нав'язує своїх.

Через годину виходжу з будинку. Набризкалася парфумами так, що здається біля мене можна померти від задухи. Одягнула діловий костюм й шовкову маєчку з глибоким вирізом, яку купила вчора. І звичайно ж злощасні трусики бразиліана. Їду на таксі, бо вже запізнююся. Коли під'їжджаю до офісу, бачу Тараса, який палить й розмовляє з якимись чоловіками. Побачивши мене він прощається зі своїми співбесідниками й махає мені, щоб я почекала.

— Привіт м…, — вочевидь хоче сказати “мала” та вчасно зупиняється. — Марта. Зараз познайомлю тебе з твоєю особистою кураторкою. 

Я киваю й ми йдемо далі разом. Заходимо до будівлі. 

В ліфті він схиляється до мене ближче й нюхає, від чого я заклякаю. Моє серце починає битися так сильно, що здається цей стукіт має бути чутно Тарасу. 

— Приємно пахнеш. Солодко, — каже з усмішкою й відхиляється.

Двері ліфта відчиняються й ми виходимо до нашого офісу. Нас відразу накриває шум, гамір, людські голоси. Здається, що всі дивляться на нас. 

— Марто, ходімо познайомлю тебе з Оксаною, — він бере мене за талію й підводить до крайнього столу біля вікна. — Оксано — це твоя нова підопічна.

До нас повертається молода жінка років сорока. Стрижка каре, русявого кольору волосся, широка усмішка. Вона простягає мені руку. Тисну її у відповідь.

— Я Марта.

— Ласкаво просимо до команди.

Я дивлюся на неї й раптом розумію, що щойно знайшла майбутню дружину для свого тата.