Розділ 3

З його кабінету виходжу з дивним відчуттям. Ніби домоглася, щоб на мене поглянули інакше ніж на маленьку дівчинку й водночас відчуваю, що Тарас не хоче бачити в мені жінку. Може все не через батька? Що як він боїться, що це виглядатиме непрофесійно, чи думає, що не можна мати стосунків з тим з ким працюєш? Тоді я мушу довести, що не збираюся мати привілеї на роботі. Маю досягти успіху без його допомоги. Водночас згадую, як він оглядав моє тіло. Так не дивляться, якщо жінка не цікавить. Значить мені не здалося й не одну мене тягне до нього — це взаємно.

Ввечері лежу на ліжку й ще раз все обмірковую. Згадую, як вперше побачила Тараса. Мені тоді було чотирнадцять. Батько привів його додому. Наскільки я зрозуміла, Тарас багато років працював за кордоном, але після розлучення з його тодішньою дружиною повернувся. Вони з татом вирішили відсвяткувати це в нас вдома. Тоді він здався мені неймовірно красивим. Я зошит списала зізнаннями в коханні, віршами та малюнками, в яких намагалася зобразити його. 

Він називав мене малою, а я сердилася. Так само як і зараз. Кілька разів Тарас приходив до нас під ручку з черговою дівулею. Вони втрьох з татом сиділи на кухні. Потім батько виділяв їм окрему кімнату, а я вночі підслуховувала у них за дверима. Мене до сказу доводили жіночі стогони, які доносилися звідти. Тоді вперше пізнала муки ревнощів. 

— Марто! — Батько заходить до кімнати й відвертає мене від думок. — Ти була у Тараса?

Сідаю у ліжку:

— Так, була. Починаю працювати у нього з понеділка.

— Якщо ти впевнена, що тобі так буде краще. А могла б працювати зі мною.

Я зітхаю й закочую очі.

— Ми сто разів це вже обговорювали. Хочу самостійно чогось досягти.

— Все-все, — тато підіймає руки. — Більше нічого не говоритиму. — Й виходить з кімнати.

Ні за яких обставин не працюватиму на батька. 

Коли мені було п'ять років, мама померла від раку. Тато замінив її мені. Ніхто не може замінити маму, але він намагався. Перевіряв уроки, коли я після школи приходила до нього в магазин. Розв'язував зі мною математичні задачі по вечорах. Готував їжу. На вихідних пік млинці й водив до парку розваг. Всю свою любов, яку не міг більше передавати мамі, він віддавав мені. Час від часу я ловила на собі його сумний погляд.

— Ти дуже схожа на свою маму, — казав і ніжно гладив мене по голові. 

Ні разу за останні двадцять років я не бачила його з жінкою. Хоча думаю вони були, просто він ховав їх від мене. 

— Тату, чому б тобі не знайти хорошу жінку і не одружитися?

— Мені ніхто не потрібен. У мене є ти, — завжди відповідав і в цьому й була проблема.

Я дуже люблю батька, але здається він з мене зробив свою дружину, яку постійно контролює і не відпускає. А я хочу свободи. Хочу жити і йому бажаю того ж. Він заслуговує на щастя. 

Тато ніколи не дозволить мені зустрічатися з Тарасом. Хіба що… І тут мені приходить в голову геніальна ідея. Що як батько познайомиться з чудовою жінкою і йому буде не до мене? 

Наступного ранку я поспішаю до себе на роботу й повідомляю, що звільняюся. Після цього, абсолютно вільна і щаслива йду гуляти центром. Найкраще в офісній роботі — це період, коли ти звільняєшся. Знімаєш з себе обов’язки. Оце відчуття, ніби тяжке каміння з плечей зняли й ти більше нікому нічого не винна. Тільки тоді розумієш, що таке вільна людина і від якого насправді слова походить “робота”. 

Йду до торгового центру в пошуках гарного вбрання. В мене звичайно лишилися костюми з попереднього місця роботи, але я хочу купити щось красиве і трішечки спокусливе для Тараса. Наприклад, шовковий тоненький топ з глибоким вирізом або корсет під піджак. 

Поки вибираю, ноги самі несуть мене у відділ зі спідньою білизною. Думаю це занадто сміливо з мого боку, але якщо до цього дійде… Трусики бразиліана, ліфчик Анжеліка і він не встоїть. Вже збираюся виходити з торгового центра, як несподівано натикаюся на Тараса.

— Привіт, мала. 

— Привіт. Я просила тебе так мене не називати.

— Пробач, — він винувато усміхається. — То я чекаю на тебе в понеділок? Нічого не змінилося?

Збираюся відповісти, як позаду лунає:

— Дівчино! Дівчино! Ви забули свої трусики!

Я здивовано повертаюся й з жахом розумію, що це вона мені. Люди озираються й дивляться на мене з цікавістю. Хтось сміється. Я спалахую. 

— Дівчино, ось візьміть, — жінка нарешті добігає до мене. — Ваші бразиліани. Було б жаль якби забули, бо повз жінки в таких трусиках не пройде жоден чоловік. 

Кров приливає мені до щік. Стає так соромно, що хочеться провалитися крізь землю.

— Давайте вже, — бурмочу й забираю упаковку з трусами. 

Швидко запихаю їх до пакета. Тарас удає, що нічого не помітив. Ввічливо відводить погляд. 

— Тепер зрозуміло, що ти тут робиш, — все-таки не втримується від жарту, коли продавчиня йде. — Це так ти готуєшся до нової роботи?

Я не знаю куди подіти очі.

— Вибач, — каже Тарас винувато. — То був просто невдалий жарт. Може вип’ємо кави?

— Давай, — погоджуюся й радію, що тема змінилася. 

Ми сідаємо за столик в одній з кав'ярень у торговому центрі. Тарас йде за замовленням, а я глибоко зітхаю. Чому я завжди ганьблюся перед ним і виглядаю недосвідченою дівчинкою? Роблю кілька повільних глибоких вдихів і видихів, щоб заспокоїтися. 

Нарешті він повертається з кавою. Тримає американо для себе, а для мене лате з карамеллю. За хвилину нам ще підносять морозиво з фруктами.

— Дітям солодке, — каже Тарас з усмішкою. 

Я знову спалахую. Мені хочеться встати й піти. Чомусь відчуваю себе приниженою. Кожна жінка хоче бути привабливою. Та коли її не сприймають серйозно, це глибоко ранить. З іншого боку я таки люблю морозиво. І переводити продукти не збираюся. Тим паче якщо за них заплачено. 

— Ти вважаєш мене дитиною? — Повільно облизую ложечку. 

— Іноді так, — Він дивиться на мій язик. Розуміє, що я дражнюся. — Ти буваєш доволі кумедна.