Розділ 2

Наступного дня я відпросилася з роботи. Звичайно у відповідь отримала невдоволення керівництва й натяк на те, що моя праця і так бажає кращого, а з пропусками, то взагалі. Але якщо все вийде, то я більше сюди не повернуся і мені буде все одно на ці докори. 

Довго стою перед дзеркалом, намагаючись підібрати ідеальне вбрання. Не можна одягати щось надто відверте, щоб не виглядати поверхневою й несерйозною. Разом з тим, одяг не має бути аж занадто закритим, бо я не черниця, а приваблива молода жінка. Ну і головне — маю сподобатися Тарасові. Врешті зупиняюся на довгій коричневій сукні, яка обтягує мою фігуру наче шкарпетка, й чорних туфлях на підборах. Фарбуюся. Виходжу з будинку.

Всю дорогу обмірковую, що буду розповідати про себе. З одного боку я дуже хочу, щоб Тарас взяв мене на роботу, а з іншого боюся цього. Врешті під'їжджаю на таксі до офісу в центрі міста. Кілька секунд нерішуче стою перед будівлею. Несміливо заходжу всередину. На прохідній показую паспорт й кажу, що прийшла до Тараса Пономаренка. В ліфті підфарбовую губи й пригладжую волосся, яке скуйовдилося на вулиці. 

Коли двері відчиняються, я затамовую подих й роблю крок вперед. Йду через довжелезну залу з десятками столів й кабінок, де сидять працівники. Мені здається, що всі на мене витріщаються. 

— Марто, — Весь світ звужується до Тарасової постаті. Він виходить мені на зустріч. Його широкі плечі й сильні руки неймовірно сексуальні. Привітна посмішка, вилиці, мужні риси обличчя. Ноги перестають мене слухатися.  

— Ходімо до мого кабінету, — він обіймає мене за талію й веде далі проходом. Від нього приємно пахне парфумами. Так би й нюхала його цілий день. 

Ловлю на собі зацікавлені погляди, які намагаюся ігнорувати. Чоловік тим часом показує на дерев'яні двері й ми заходимо всередину.

— Ну що мала, поспілкуємося? — Тарас мені підморгує і я відчуваю як земля тікає з-під ніг. 

Він підсуває мені стілець, а сам сідає навпроти за стіл. Уважно дивиться на мене. 

— Т-так, давайте, — бурмочу.

— Ну, по-перше, давай на “ти”. Я не такий старий, щоб викати.

Усміхається. Я усміхаюся у відповідь. Як мені здається по-дурному витріщаюся на нього. 

— То скажи, чого ти хочеш піти зі своєї компанії?

— Мені обіцяли роботу аналітика. Натомість вже другий рік тримають на посаді секретаря. А мені хочеться вчити щось нове, рости. І ще, — я знічуюся. — Хочу краще вивчити англійську. 

Він киває.

— Ми займаємося комп'ютерними іграми, мала. В нас є відділи графічних дизайнерів, програмістів, аналітиків. Ну і багато інших, вже не про ІТ, а про компанію — економічний, бухгалтерія, фінансовий відділ. Тобі треба обрати, в який бік ти хочеш рухатися, бо доведеться багато вчитися.

— Я б хотіла бути аналітиком.

— Хороший вибір. Ти можеш почати з допомоги більш досвідченому спеціалісту, паралельно вчитися й поступово вийти на самостійну роботу. — Він задумується. — Якщо тобі це підходить, то в принципі можемо почати. Стартова оплата чотириста доларів. Вона буде рости кожні три місяці залежно від твого досвіду і проєкту, на якому працюватимеш. У нас опен спейс, як ти помітила. Перші пів року може бути некомфортно, але потім є варіант працювати віддалено. Що скажеш?

— Мені все підходить. Коли можна починати?

Він знизує плечима.

— Та коли хочеш. Можеш з понеділка виходити.

На цьому ми й домовляємося.

— В тебе більше немає питань чи зауважень? — Зупиняє, коли вже збираюся виходити з його кабінету.

— В мене є прохання, — Він запитально підіймає брову. — Не називай мене малою, бо я вже давно виросла.

На секунду Тарас застигає. Ненароком ковзає поглядом по моїх грудях, стегнах. Потім швидко відводить очі. 

— Я зрозумів, Марто, — каже відсторонено. — Чекатиму на тебе в понеділок.