Розділ 1

Мене завжди дивували люди, які вже в шістнадцять точно знають, чим хочуть зайнятися у житті. Вони вибирають майбутній університет й ходять на додаткові заняття, щоб вдало скласти вступні іспити. Читають книги про успішних людей в тій області, в якій планують працювати. А ще займаються благодійністю чи соціальною роботою, бо це також зараховується. Розумні, цілеспрямовані, талановиті.

Інша категорія — це ті, які з пелюшок мріють створити сім'ю, народити дітей, жити звичайним життям з сімейними святами й вихідними. Такі дівчата роблять акцент на інші науки: як правильно фарбуватися та підбирати вдало одяг, щоб він підкреслював всі переваги й приховував недоліки фігури. Вони вчаться смачно готувати й закохувати в себе чоловіків. Хлопці ж виростають майстрами на всі руки — прикрутити розетку, прибити ніжку стільця, поремонтувати батькове авто.

А є я — Марта. Мені двадцять п'ять і я не відношусь до жодної з цих категорій. Працюю в невеликій ІТ компанії секретаркою, в той час, як більшість моїх подруг вже займають позиції аналітиків чи навіть керівників відділів. В мої обов'язки входить комунікувати з англомовними замовниками, зіставляти договори, знаходити спеціалістів на проєкт, які зможуть розмовляти англійською. А проте я досі її не вивчила. Мій рівень В1 — В2 і мені ніяк не вдається його покращити. Можливо мови — це не моє, або ж я просто не дуже розумна. Ви, мабуть, скажете, що тоді в мене має бути все гаразд в особистому житті. Я вродлива, струнка білявка з великими карими очима. Та, як не дивно, хлопця в мене немає. Кавалери й залицяльники є, але ніхто не кличе заміж. Та я і не збираюся. 

Мені двадцять п'ять, але я досі не знаю чого хочу. А можливо люди й не мають весь час чогось відчайдушно хотіти та досягати? Що як це нав'язано нам маркетингом й компаніями, які заробляють на нас гроші? Що як людина має просто проживати своє життя й насолоджуватися тим що в неї є? Що як наші бажання роблять з нас бездушних маріонеток, якими легко управляти? А ще постійними пацієнтами в лікарнях й у психологів? 

Та одне недосяжне бажання у мене все ж є. І це, як не банально, чоловік. Татів друг ще з університету, старший від мене на дев'ятнадцять років. Я закохана в нього з дитинства. Це моє заборонене кохання. 

Сідаю на ліжко. За вікном темно. У кімнаті холодно. Застібаю теплу в'язану кофту аж під горло, але все одно тремчу. Притягую до себе ноги, обхоплюю їх руками. Обпираюся на подушки. Намагаюся розслабитися після тяжкого робочого дня. Концентруюся на шоу “Ліга сміху”, яке увімкнула на лептопі. Вслухаюся в жарти, але вони здаються мені не смішними. Настрою немає. Сьогодні керівник відчитав мене за те, що я за два дні не змогла підготувати договір надання послуг для замовника. А він, на хвилиночку, має бути написаний професійною англійською мовою. А вчора йому не сподобалася кава, яку я приготувала. Здається, справи мої повільно, але йдуть до звільнення.

Морщу лоба. Думки не з приємних. Тато давно пропонує працювати у його магазині запчастин, але я хочу бути незалежною. Щоб ніхто не зміг сказати, що він мене влаштував чи десь домовився за мене. А ще, щоб тато менше контролював, бо я не маленька дівчинка. У двадцять п'ять років багато хто вже живе окремо від батьків, а то і сім'ю з дітьми має. Зітхаю. 

Дивлюся на годинник. Вже восьма вечора, а батька все немає. Раптом мій телефон вібрує. Неначе почув мої думки.

— Тато, чого так довго? 

— Зустрів Тараса біля магазину. Зараз приведу його до нас у гості. Ти там зроби нарізочку, салатик. Вино з підвалу принеси, будь ласка. Зможеш?

— Авжеж.

Коли кладу слухавку, у грудях підіймається легке тремтіння. Тарас — це і є той татів друг, в якого я закохана. Молодший від батька лише на кілька років, але виглядає як Бог. Не те щоб батько мав поганий вигляд. Але ж ви розумієте. Не хочу навіть порівнювати. Тарас схожий на Метью Макконахі у фільмі “Як позбутися хлопця за 10 днів”. Широка посмішка, білі зуби, погляд пронизує наскрізь. А ще спортивний — широкі плечі, м'язи на руках. 

Від згадки про цього чоловіка в мене паморочиться в голові й з'являються мурашки на шкірі. От тільки там без варіантів. По-перше, тато каже, що він бабій. По-друге, він на мене й не дивиться. Називає “малою”. А яка я йому мала? В моєму віці тато вже мав чотирирічну мене. Ну і по-третє, тато вб'є нас обох, якщо щось між нами станеться.

Зіскакую з ліжка й підходжу до дзеркала. Вглядаюся у своє обличчя. Може він і бабій, але я гарніша за жінок, які його оточують. Розчісую волосся. Воно м'якими хвилями спадає до поясу. Скільки зусиль довелося докласти, щоб зробити його таким. Розпушую вії й підводжу чорним олівцем очі. Кидаю на себе останній погляд. Красуня. Від хлопців відбою немає. От тільки всі вони незрілі й слабкі. Іноді невпевнені в собі. Зовнішньо також не приваблюють. 

Мені подобаються дорослі чоловіки — брутальні, сильні, з характером. Вони виглядають рішучими, сміливими, безстрашними. Мають впевнену ходу. Вміють спілкуватися з жінками. З ними почуваєшся слабкою, жіночою і бажаною. От, наприклад, фільм “Місія нездійсненна”. Головному герою у різних частинах сорок — п’ятдесят років. Не двадцять чи двадцять п'ять. Бо чоловік після тридцяти тільки стає чоловіком. Мужніє. От як Тарас. Шкода, що він на мене зовсім не реагує. 

Спускаюся на перший поверх. Поки роблю грецький салат уявляю, як Тарас покличе мене на побачення. Можливо ми навіть поїдемо відпочивати разом кудись за кордон. І я запаморочливо красива, в маленькому купальнику буду прогулюватися пляжем Греції або засмагатиму на яхті. Щоправда, тато після цього його вб'є і закопає в нас у дворі. 

Відчуваю злість. Тато всіх кавалерів від мене повідганяв. Кого не приводила знайомитися — все йому не те. Пам'ятаю покликала на день народження однокурсника Олега. Так батько йому такий допит влаштував, що той в універі аж до випуску обходив мене десятою дорогою. Потім ще був Максим, з яким я познайомилася на день міста. Тато довго розпитував його про фінансовий стан і як він збирається забезпечувати сім'ю. А у Максима не було планів на майбутнє. В нього був мотоцикл і щотижневі зібрання з байкерами за містом. Тож на цьому наше спілкування припинилося. Відтоді нікого з татом не знайомлю й додому не кличу.