69

Соня

Ранок у Карпатах зустрів нас прохолодою, дзвінкою тишею та пряним запахом стиглих яблук. Поки Богдан у сараї розбирався зі старим інвентарем, я вийшла на ґанок у його старому величезному светрі, що сягав мені майже до колін, із чашкою гарячого чаю. У дворі під ногами хрустіло опале листя, а перші промені сонця підсвічували туман над горами.

Близько десятої ранку біля нашого похиленого паркану загальмував знайомий запилений байк. З нього зліз мій колишній однокласник Тарас, зняв шолом і невимушеною ходою попрямував до мене, осяюючи все навколо своєю усмішкою.

— Здорова бувайте, молодята! — гаркнув він ще від воріт. — Мені тут хтось сказав, що треба рятувати сімейне життя від перших ремонтних труднощів!

Богдан вийшов із будинку, вони міцно обійнялися (і коли тільки встигли подружитися?), після чого Тарас професійним поглядом окинув дачу, цокаючи язиком:

— М-да… Дах наче хороший і ще довго триматиметься на доброму слові та карпатському повітрі, але ґанок треба укріпити. А на лівій стіні протікання, зсередини треба подивитися. Ходімо, Богдане, заміряємо висоту стель.

Вони деякий час вовтузилися в будинку, а я, щоб не заважати, залишалася надворі, розглядаючи старі яблуні занедбаного зарослого саду та плануючи, як тут усе можна змінити наступного року.

Через деякий час Тарас вийшов у двір. Я присіла на стару дерев’яну лавку, поки однокласник ходив уздовж фундаменту, заміряючи стіни.

— Ну, як тобі тут, Соню? — усміхнувся він, зробивши потрібні заміри. — Чого взагалі на весільну подорож у гори повернулися?

— Та куди я без них! — засміялася я. — Де познайомилися, там і святкуємо. Карпати — саме те, що потрібно для медового місяця!

Ми мило розмовляли й сміялися, коли з боку ґрунтової дороги пролунав оглушливий вереск гальм. Через поворот на шаленій швидкості вискочив спритний «Фіат», промчав по калюжах і завмер буквально за метр від байка Тараса, здійнявши хмару пилу та сухого яблуневого листя.

Дверцята «Фіата» зачинилися з таким тріском, ніби вистрілила гармата.

З машини вискочила дівчина. Довге темне волосся, палаючі від люті карі очі.

— Тарасе! — загриміла вона на весь двір. — Так ось твої «термінові справи»?! Старе згадати вирішив?! Ну, звісно, навіщо займатися садибою, коли тут кохання утворилося! Яка ж я дурепа, що тобі повірила! Figlio di puttana! Cazzo!

Дівчина випалила цю тираду на одному подиху, активно жестикулюючи й додаючи емоційних лайок італійською.

Тарас завмер із відкритим ротом і водночас виглядав настільки ошелешеним та гордим, що я просто не витримала й розреготалася.

— Тарасе, я дивлюся, у тебе тут уже активне особисте життя утворилося? Хто ця чудова дівчина? — насилу перевівши подих, видихнула я.

У цей момент до кумедної пригоди вирішив приєднатися й Богдан, вийшовши з будинку з келихами шампанського. Напевно, хотів запропонувати випити з Тарасом за наше свято:

— Тю, а що за шум?

— Та ось, Соню, — Тарас нарешті відкашлявся й вирішив посвятити мене в зміни у своєму житті. — Це Даня. А це — Соня, моя колишня однокласниця, і її чоловік Богдан. Вони приїхали сюди у весільну подорож, а мене покликали, бо Богдан хоче будинок укріпити й оновити та попросив оцінити обсяг робіт.

— У весільну подорож? — перепитала італійка, миттєво стихнувши й залившись кольором сорому.

Боже, та з ними тут і кінотеатр не потрібен! Справжня драма на виїзді. Я миттєво зайшлася сміхом, а Тарас звернувся до дівчини:

— Ну, давай, Даня... продовжуй. На чому ти там зупинилася? З такою пристрастю ми додому не доїдемо.

— Ви вибачте, — відсміявшись, сказала я, підводячись із лавки й ввічливо киваючи гості. — Здрастуйте! Я — Соня. А он там мій чоловік Богдан, і в нас справді медовий місяць.

Даня завмерла на півслові. Вона перевела погляд із мене на Тараса, потім на обручку на моєму пальці, а тоді знову на Тараса, який стояв із виглядом абсолютно невинного мученика.

— Е-е-е... Медовий... місяць? — перепитала вона, розгубивши весь свій запал.

— Саме так, — усміхнулася я, підколюючи Тараса. — А ось цей «будивельник» просто приїхав на заміри. Але, судячи з усього, у нього тут намітилися набагато терміновіші й емоційніші об’єкти!

Дівчина зрозуміла, наскільки безглуздо й кумедно виглядала її сцена ревнощів. Вона пискнула щось збентежене італійською, закрила обличчя долонями, різко розвернулася, застрибнула назад у свою машину й дала газу так, що з-під коліс полетів гравій!

Я кивнула Тарасові на хмару пилу, що віддалялася:

— Тарасе, давай за нею бігом! Нам потім зателефонуєш із цифрами!

Богдан, усе ще нічого не розуміючи, на автопілоті впхнув у руки Тарасу папери з розмірами кімнат:

— На... тут усе розписано... А що взагалі відбувається?!

— Дякую, Бодю! Соню, ти врятувала мені життя! — вигукнув Тарас, застрибуючи на свій ендуро. — Я зателефоную!

Його байк із ревом зірвався з місця слідом за втікачкою, залишивши нас у тиші осіннього дня.

Богдан підійшов до мене, подивився на порожню дорогу, потім на мене — яка стояла в його величезному светрі з чашкою чаю — і повільно похитав головою:

— Соню… Поясни мені, будь ласка. Мене не було буквально п’ять хвилин. Звідки тут почалися сицилійські пристрасті?

Я не витримала, притиснула чашку до грудей і знову голосно розсміялася, уткнувшись носом йому в плече. Богдан обійняв мене за талію, підхопив мій сміх, і ми ще довго реготали на весь карпатський ліс.

— Схоже, у цих гір дуже специфічне почуття гумору, — прошепотіла я, цілуючи його в підборіддя. — І вони категорично не люблять самотніх людей.

— Ну, нам із тобою це більше не загрожує, — усміхнувся Богдан, притискаючи мене до себе сильніше. — Ми тепер точно не самі.

Так і не ослабивши обіймів, ми стояли серед цього затишного, умиротвореного саду, слухаючи, як вітер шелестить у листі яблунь, і вдихаючи аромати початку осені. Десь удалині вже остаточно затих гуркіт Тарасового байка, залишаючи нас у повній тиші.