22

Богдан

Ніч у колибі нагадувала філію пекла, поєднану з дегустаційною залою. Андрій із Віталіком, змінюючи одне одного, понуро водили величезною дерев'яною ложкою в казані, де осідала сироватка, а в сінях щосили розважалися діди. Степан і Олесь, добряче розігріті горілочкою, ніяк не могли заспокоїтися після підглядання за дівчатами.

— Йой, Степане, а ти бачив, які форми? Міські дівки — не гірші за наших, а в чомусь навіть кращі! — реготав Олесь, крутячи в руках глиняний кухоль. — Ота в рожевому… ну, чисті тобі вишеньки! За такі вишеньки не гріх і по сотці!

Я сидів на лаві біля входу, і від їхніх розмов у мене так зводило щелепи, що, здавалося, ще трохи — і зуби почнуть кришитися. Головою ніби й розумієш: ну що тобі ті діди зробили? До дівчат не чіплялися, за купанням не підглядали. А той випадковий перформанс на те й випадковий, що дівчата просто не подумали, як чудово їх у темряві підсвічує світло ліхтарика. Але розум ніяк не міг заспокоїти думку, що ці два старі хричі бачили силует Соні, поки вона перевдягалася. Хоча, судячи з їхніх захоплених вигуків, виступ Люсі затьмарив усе інше.

«Бодічко, дихай, — подумки наказав я собі, дивлячись на язики полум'я, що танцювали під казаном. — Не будеш же ти бити господарям пики? Тим паче таким безневинним. Та й узагалі, повна дурня так заводитися через таку нісенітницю».

Ближче до другої ночі діди нарешті стихли, оголосивши приміщення богатирським хропінням. Андрій із Віталіком, здавши мені зміну, повалилися на вільні нари й вимкнулися за секунду. У колибі стало задушливо від запаху диму, кислого молока й чоловічого поту. Цей аромат, певно, ще тиждень мене переслідуватиме. Краще б на вулиці переночував, чесне слово! Ця «туристична автентика» вже стояла мені поперек горла.

Я чесно помішував довгою ложкою в казані належні півгодини, стежачи, щоб нічого не пригоріло, а тоді не витримав. Залишивши вогонь тихо жевріти, вислизнув надвір, щоб ковтнути свіжого повітря й хоч трохи остудити голову.

На полонині панувала глибока нічна магія. Край лісу здавався суцільною чорною стіною, а небо над головою було так густо всіяне зорями, ніби величезна отара білих овець розбіглася від якогось небесного пастуха. Біля охололих чавунних чанів досі пахло чебрецем і м'ятою.

Я глибоко вдихнув і завмер.

На лавці біля похиленого паркану, загорнувшись у простору темну фліску, сиділа Соня. Вона дивилася вгору, на зорі, й ледь помітно похитувала головою в такт якимось своїм думкам.

Я м'яко ступив на траву, намагаючись її не налякати, але Соня все одно озирнулася на шерех.

— Чого не спиться? — тихо запитала вона.

— Там дихати нічим, — чесно зізнався я, присідаючи на край колоди на пристойній відстані, щоб не порушувати її особистий простір. Хоча всередині все кричало, що треба сісти ближче. — Та й діди… надто голосно аналізували кінематограф.

Соня тихенько, ніяково пирснула й сховала ніс у комір фліски.

— Ага. Ми зрозуміли, що наш ліхтарик спрацював як проєктор, тільки коли почули про «вишеньки». Люся, здається, навіть загордилася.

Я усміхнувся, дивлячись на її профіль, підсвічений слабким місячним сяйвом. Злість на дідів кудись зникла, поступившись місцем якомусь дивному, щемкому затишку. Але образ бородатого будівельника на байку й досі стояв перед очима, мов кістка в горлі.

— Слухай, Соню... — ніби між іншим протягнув я, колупаючи носком кросівка травинку. — А той твій... однокласник. Тарас. Він справді випадково повз проїжджав?

Соня повернула до мене голову, і я майже фізично відчув, як на її губах розпливається хитра усмішка. У сірих очах знову спалахнули ті самі справжні бісенята, що нагадували старі карпатські казки про відьом і вампірів.

— Богдане, — протягнула вона з явною насолодою, трохи нахилившись уперед. — Мені здається, чи хтось зараз намагається проявити звичайнісінькі чоловічі ревнощі?

Я завмер, дивлячись їй просто в очі, і зрозумів, що зараз зроблю дурницю.