21

Соня

Діма жодних підсумків підбивати не став — лише оголосив, що на тих, хто програв, чекає особливе покарання. Нас повели до сироварні, де дядько Степан і його кум Олесь саме поралися біля величезного казана над відкритим вогнем, у якому грілося молоко. Повітря було насичене особливим ароматом: дим, пара, тепле молочка й хвоя.

— Ну що, містяни, — усміхнувся Дмитро. — Зараз долучимося до вікового золота Карпат. Дядько Степан покаже, як роблять справжню бринзу та будз.

Люся одразу ж спробувала підійти ближче до Тараса, який допомагав дядькові підкидати дрова, але Степан суворо замахав на неї величезною дерев'яною мутовкою.

— Е-е-е, файна панночко, ану крок назад! — гукнув дід. — Жінкам до казана зась! До молодого сиру жінок узагалі не пускають, гріх то є! А якби ми були високо на полонині, то вам туди й близько дороги не було б. Сир — то чоловіча справа. То вони карпатське золото створюють. Так що стійте збоку, дивіться, носом дихайте, а руками не руште!

Люся ображено надула губи, а Богдан за моєю спиною якось підозріло весело хмикнув.

Процес зачаровував. Дядько Олесь вправно перемішував сирний згусток, відціджував сироватку крізь марлю й підвішував величезні білі головки сиру коптитися просто під стелею колиби, де клубочився запашний дим.

— Так, — Діма підступно потер долоні, коли майстер-клас завершився. — Чоловіки сьогодні сплять у колибі на дерев'яних нарах, дівчата — в наметі. Але спати ніхто не ляже, поки сир не дійде до кондиції. Богдане, Віталику, Андрію — заступаєте в нічну зміну. Чергуватимете біля вогню, стежитимете за димом і помішуватимете сироватку. Олега, як справжнього джентльмена, звільняємо заради підготовки вечірнього спа.

Поняття «спа» на полонині виявилося суворим, але напрочуд романтичним. Замість джакузі Тарас і Олег витягли надвір два величезні чавунні казани, встановили їх на каміння, наповнили джерельною водою з гірськими травами й розпалили під ними вогонь.

До вечора, коли зовсім стемніло, вода прогрілася до ідеальної температури справжнього блаженства.

— Хлопці, ми митися! І щоб ніхто не підглядав, а то казан на голову вдягну! — суворо попередила Катя, вмощуючись в один казан, поки ми з Люсею в купальниках залазили до другого.

Пара здіймалася до зоряного карпатського неба, навколо шумів темний ліс, а гаряча вода з ароматом чебрецю й м'яти змивала всю втому днів походу. Це було абсолютне щастя. Люся навіть перестала страждати через зламані нігті, блаженно відкинувши голову на край чавуна.

Чоловіки чесно дотрималися слова й сиділи в колибі. Майже всі. Напевно, двоє місцевих пенсіонерів, здається, не вважали себе "чоловіками", яких стосувалася ця домовленість.

Коли ми, розпарені й чисті, перевдягалися в нашому великому наметі, Катя щось діставала назовні й випадково глянула в бік дідової колиби. Із порога, де дядько Степан і його кум Олесь щосили дегустували місцеву горілочку під свіжий будз, долинав приглушений регіт.

— Дівчата, шухер, — пошепки пирснула Катя. — Наш ліхтарик у наметі працює як проєктор. От щастя дідам!

Я озирнулася й завмерла. Увесь наш намет ізсередини світився, а на тонку нейлонову тканину чітко проєктувалися тіні того, як ми скидаємо одяг і натягуємо піжами. Справжній театр тіней зі стриптизом.

І тут до нас долинуло гучне:

— Йой, Степане, дивись, отой рожеой кукли ну и вишни! Давай ще по одній за здоров'я міських дівчат! И за вишеньки! 

Я збентежено засміялася, натягуючи фліску, й подумала: цікаво, а Богдан зараз сидить біля казана із сиром чи теж оцінює наші карпатські силуети через віконце?