20

Богдан

— Тю, Степане, зиркни-но! А цей міський когут-півник уже приревнував! — прогримів на всю полонину один із дідів, що сиділи на призьбі колиби.

— Та точно приревнував, ади як надувся! — охоче підхопив другий під загальний регіт. — Зараз махач буде! Ставлю п'ятдесят гривень на Тараса — він у нас перевірений файтер, та й плечі ширші!

Від цих коментарів у мене всередині все остаточно закипіло. «Півник»? Я насилу стримав уїдливі зауваження й змусив себе не виходити з ролі, хоча руки так і свербіли довести місцевим аналітикам, що столичні «півники» теж уміють тримати удар. Бодічко, спокійно. Може, ти зараз і не на роботі, але твоя роль — так. Тож і поводитися треба відповідно.

Бородатий Тарас окинув мене з голови до ніг лінивою, поблажливою усмішкою, навіть не подумавши відступити від Соні. Навпаки, ще дужче розправив свої й без того чималі плечі, ніби демонструючи, хто тут газда.

— Е-е… хлопці, ви чого? — Соня, мабуть, відчула, що між нами вже назріває неабияка напруга, й вирішила терміново втрутитися, поки ми справді не почали бодатися, мов два барани. Вона зробила крок убік, розриваючи нашу безмовну дуель поглядів. — Богдане, познайомся. Це Тарас, мій колишній однокласник. Ми колись тут разом навчалися. Він зовсім випадково проїжджав повз, до свого дядька заїхав. Я й сама в шоці, що так можна — зустріти однокласника майже через десяток років!

— Ага, випадково, — процідив я крізь зуби, натягуючи на обличчя найчемнішу й водночас найфальшивішу усмішку, на яку тільки був здатен. — Скучив за родичами й примчав на байку саме до нашого приходу. Дуже вірю в такі збіги. Авжеж, сама доля привела!

Тарас хмикнув, відпустив кермо свого мотоцикла й зробив крок назустріч, простягаючи мені величезну, мов лопата, мозолясту долоню.

— Тарас, — представився він густим басом. — Будівельний підрядник. Будинки тут зводжу, котеджі. Гори — моя стихія. А ти, значить, туристичний інструктор чи так… баласт?

— Богдан, стажер в івент-агентстві, — буркнув я, стискаючи його долоню. Не час показувати свій гонор. Ой, не час. Я ж досі простий хлопець.

Звісно, це рукостискання миттю перетворилося на другий раунд прихованої війни. Тарас стиснув мою руку з усієї своєї молодецької сили, явно чекаючи, що кволий міський хлопець заскімлить чи хоча б скривиться. Та не на того натрапив. Мої регулярні тренування в спортзалі й добряча порція чистого адреналіну зробили своє — я зафіксував кисть і стиснув його руку у відповідь так, що в цього «будівельника» навіть брови трохи поповзли вгору. Кілька секунд ми мовчки тиснули одне одному кісточки, продовжуючи усміхатися, мов найкращі друзі перед камерою.

— Ну, ласкаво просимо в гори, Богданчику, — з легким натиском промовив Тарас, першим послаблюючи хватку. — Соньку мою не ображай у дорозі. Вона в нас дівчина тендітна, міська.

«Соньку мою»? Усередині в мене ніби натягнулася якась струна, готова ось-ось луснути. Але, дякувати Богу, спалахнути мені не дали.

— Ой, чолові-і-ік! Справжній гірський мачо! — із-за моєї спини, нарешті докульгавши до фінішу, випурхнула Люся.

Вона миттю оцінила широченні Тарасові плечі, його шкіряну безрукавку й крутий, заляпаний багнюкою байк. Люсині очі загорілися хижим блиском. Вона начисто забула про свої «кросівки, що тиснуть», ефектно відкинула волосся назад і, безцеремонно відсунувши мене стегном, наблизилася впритул до спантеличеного бороданя.

— А ви на цьому чудовиську прямо горами літаєте? Як романтично! — защебетала секретарка, кокетливо торкаючись пальчиком хромованого керма ендуро. — Я, до речі, Люся. Слухайте, а ви не підкажете, де в цих ваших будиночках можна знайти розетку? Мені терміново треба феном підкрутити кінчики, бо від вашої вологості в мене вся зачіска зіпсувалася! І взагалі, у вас тут є пристойний спа-салон із масажем? А то ми так довго йшли, що я вже зовсім знесилилася!

Тарас, який щойно розігрував роль альфи місцевої зграї, під таким жіночо-офісним натиском помітно розгубився. Він зробив крок назад, ошелешено дивлячись на Люсині ідеальні стрілки й рожевий дощовик.

— Е-е... розетка в дядька Степана в хаті є, від генератора, — пробурмотів він, косячись на Соню в пошуках порятунку. — А спа... спа в нас у потічку, вода крижана, добре бадьорить. Якщо що, можна чавунний казан витягнути, вогонь під ним розпалити…

Під кінець він уже відверто м'явся. Н-да… хоч і виріс у справжнього карпатського богатиря, а всередині Тарас так і залишився тим самим Соніним однокласником. Скільки йому? Двадцять шість? Двадцять сім? Схоже, досвіду спілкування з такими панянками, як Люся, у нього було небагато.

Я скоса глянув на Соню. Вона прикусила губу, щосили стримуючи сміх, а її сірі очі так і світилися неприхованою веселістю, що моя злість якось сама собою почала танути.

— Так, народ, годі прохолоджуватися, розподіляємося! — гучно гукнув від будиночків Діма, перериваючи наше шоу. — Заодно підіб'ємо підсумки нашого екстремального орієнтування! Лідери, до мене!