19

Соня

Ми з Олегом дісталися полонини другими, поступившись Андрієві та Христині лише кількома хвилинами. Краєвиди тут відкривалися такі, що дух перехоплювало, але не встигла я як слід надихатися гірським повітрям, як із боку лісової стежки долинув оглушливий рев двигуна. На галявину, ефектно здіймаючи фонтан брудних бризок, вилетів потужний темно-синій байк-ендуро.

Водій заглушив двигун, зняв шолом і, на мій подив, назвав мене на ім'я.

— Соню?! Невже це ти?! — білозубо усміхнувся високий і широкоплечий бородань у шкіряній безрукавці.

— Тарасе?! — ахнула я, придивившись і впізнавши в ньому того самого хлопця, з яким колись разом навчалася.

Виявилося, чутки в Карпатах поширюються швидше за лісову пожежу. Мій колишній однокласник, який ще в школі ходив за мною хвостиком і намагався носити мій рюкзак, дізнався від вуйка Михайла, що той бачив мене на нижній стежці з групою туристів. Тарас довго не думав — осідлав свого залізного коня й примчав на полонину. За ті роки, що ми не бачилися після мого переїзду до Львова, хлопець часу не гаяв: відкрив невелику будівельну фірму, ремонтував дачі, зводив котеджі під ключ і перетворився на справжнього гірського богатиря.

— Ну ти й змінилася, Сонько. Красуня, — Тарас підійшов ближче, недбало сперся на кермо свого байка й зазирнув мені в очі з тим самим хлоп'ячим захватом, від якого я вже давно відвикла в офісному Львові. — А я ось, бачиш, до дядька Степана у справах приїхав.

Я повернула голову в бік дерев'яної колиби. Там, на ґаночку, вже сиділи двоє колоритних місцевих мешканців, які, на честь літа й напливу туристів, вбралися відповідно — дядько Тараса Степан і його кум Олесь, як мені їх представили. У яскравих вовняних кептарях, із хитро примруженими очима, вони неспішно сьорбали щось із глиняних кухлів і жваво обговорювали нашу втомлену компанію, раз по раз вибухаючи громовим реготом. Було очевидно, що цей десант міських менеджерів став для них найкращою розвагою за останній місяць.

— О, диви, Олесю, ще двоє плентаються, — долинув до мене гучний голос дядька Степана. — Той, що вищий, ноги ледве волочить, а дівка за ним — як лялька з магазину, вся в рожевому, тільки підборів бракує.

— Йой, та вона ж на першому камінці гепнеться вщент! — додав дядько Олесь. — Наша полонина таку файну панночку в полон не бере!

І обоє знову залилися громовим сміхом.

Я озирнулася й побачила Богдана та Люсю, які виходили з лісу. Люся похмуро пленталася позаду, а от наш «стажер»... Матінко рідна! За виразом обличчя Богдана можна було подумати, що він вийшов не на ґрунтову дорогу серед зелених луків, а просто на стежку війни. Похмурий, зі стиснутими щелепами й потемнілим поглядом, він буквально карбував крок, прямуючи просто до нас із Тарасом. Лямки його рюкзака аж тріщали під натиском стиснутих кулаків, а довкола нього, здавалося, фізично згущувалися грозові хмари.

Тарас, помітивши, що моя увага відволіклася, теж обернувся до Богдана, який наближався, й інстинктивно розправив і без того широкі плечі. Атмосфера на галявині за одну мить розжарилася так, що навіть птахи в траві притихли.

— Соню, у тебе все гаразд? — холодно, з явним натиском запитав Богдан, виростаючи між мною й Тарасом, мов неприступна скеля, і повністю закриваючи йому огляд.

При цьому він глянув так, що я мимоволі напружилася та майже зробила крок назад, очікуючи на власні очі побачити бійку двох лосів за територію.

— Тю, Степане, диви-но! А цей міський когут уже приревнував! — голосно, на всю полонину, прокоментував із ґанку дядько Олесь, штовхнувши сусіда ліктем.

— Та точно приревнував, ади як надувся! — зареготав дядько Степан, роблячи добрий ковток із кухля. — Зараз махач буде! Ставлю п'ятдесят гривень на Тараса — він у нас боєць перевірений, та й плечі ширші!

Я відчула, як до горла підступає істеричний сміх. Ситуація стрімко перетворювалася на гримучу суміш сільської комедії та шекспірівської трагедії: двоє дорослих чоловіків перед моїм носом уже щосили мірялися важкими поглядами, а позаду них Люся навіть устигла причепуритися, сприйнявши ці чоловічі пориви як щось абсолютно природне.