18

Богдан

Ранкове жеребкування Дмитра розбило мої крихкі надії на спокійний день у компанії Соні. Мій кузен, схоже, вирішив, що стабільність — головний ворог тімбілдингу, й змусив усіх знову тягнути папірці з кепки.

У результаті легкої руки долі Соня дісталася Олегові (який одразу пообіцяв їй бути ідеальним штурманом), а мені… мені випало персональне карпатське прокляття в образі Люсі. Дізнавшись, що піде зі «стажером», наша секретарка приречено зітхнула й подивилася на мене так, ніби її засудили до каторги без права на макіяж, який вона знову старанно наводила на обличчі цілих пів години.

— Отже, ведмедики ви мої та зайченята дикі, завдання на сьогодні просте, як дві копійки! — Проголосив Дмитро, показуючи рукою вгору, туди, де за густим смерековим лісом вгадувався перший перевал. — Ідемо до полонини за перевалом. Там уже починаються житлові будівлі, колиби, люди живуть, тож не заблукаєте. У вас є три шляхи: петляти офіційною туристичною стежкою, вийти на стару ґрунтову дорогу або зрізати просто через ліс. Хто першим дістанеться до верхньої точки — отримає суперприз. Стартуєте з інтервалом у п'ять хвилин. Поїхали!

Різницю між Сонею та Люсею я відчув рівно за п'ятдесят метрів після того, як ми зайшли під крони дерев.

Якщо Соня вчора йшла впевнено, чітко переступаючи через коріння й дихаючи в такт крокам, то Люся перетворила наш підйом на шоу «Танці з грибами» або «Страждання на моху».

— Богдане, тут брудно! Ой, Боже, я наступила на якусь гідоту! Це заєць? Скажи, що це заєць, а не ведмідь! — Люся гидливо витирала кросівок об кущ чорниці. — Навіщо ми прямуємо навпростець? Давай підемо ґрунтовою дорогою, там хоча б асфальтом пахне!

— Люсю, ґрунтова дорога робить гак у п'ять кілометрів, — терпляче пояснював я, притримуючи смерекову гілку, щоб вона не розмазала її ідеальний ранковий тональний крем. — Якщо підемо нею, то дістанемося полонини, коли Дмитро вже на пенсію вийде.

— Ну й нехай! Зате там немає цих… гусень! — вона перелякано пискнула, коли я випадково зачепив кущ. — Ой, зачекай, у мене лямка рюкзака з'їхала. І взагалі, Богданчику, ти ж чоловік. Невже тобі важко понести ще й мою сумочку? Олег он учора ніс і не скаржився!

Я подумки поспівчував Олегові й міцніше перехопив лямки свого рюкзака. Перед очима вперто стояв образ Соні — зосередженої, з азартним вогником у сірих очах, яка сама в'язала вузли й варила банош, не вимагаючи до себе жалості. Якою ж вона була іншою. Без усієї цієї дівочої метушні. І від думки, що просто зараз вона десь попереду йде разом з Олегом, усередині неприємно заворушилося щось дуже схоже на ревнощі.

Зрештою, як я й передбачав, через Люсині перевзування, стогнання та три зупинки «попити водички й перевірити, як там мій носик» ми вивалилися до вказаної Дмитром точки останніми.

Ліс нарешті розступився, відкриваючи неймовірний краєвид на безкраї зелені луки, що тягнулися, якщо не до самого обрію, то аж до сусідніх гір, які, мов веселкові дуги з дитячих малюнків, здіймалися вгору й знову спадали вниз. Біля дерев'яних будиночків уже сиділа наша втомлена, але задоволена команда. Андрій із Віталіком про щось сперечалися, Дмитро занотовував час у блокнот.

Та мою увагу миттєво прикувала зовсім інша сцена.

Трохи осторонь від інших, біля заляпаного багнюкою потужного темно-синього ендуро, стояла Соня. Поруч із нею, недбало спершись на кермо мотоцикла, стояв місцевий хлопець — високий, чорт забирай, підтягнутий, у крутій шкіряній безрукавці поверх простої футболки та з доглянутою чорною бородою. Він щось весело розповідав Соні, широко усміхаючись, і при цьому стояв до неї… неприпустимо, просто зухвало близько. Майже нависав над нею, порушуючи всі можливі межі особистого простору.

А Соня навіть не помічала, наскільки близько він стояв. Вона слухала його й усміхалася тією самою теплою усмішкою, якою вчора біля багаття усміхалася мені.

Усередині мене миттєво спалахнуло таке шалене, пекуче почуття, якого я не відчував ще з часів своїх студентських розбірок у столиці. Я мимоволі стиснув зуби, і трохи протверезив мене лише хрускіт кісточок пальців, що до болю вп'ялися в лямки рюкзака. І, чорт забирай, здається, але саме зараз я був готовий піти й пояснити цьому власникові двоколісного транспорту елементарні правила пристойності.