17

Богдан

Шоу під назвою «Офісні працівники штурмують "Екстрим-3000"» закінчилося цілком передбачувано. Хвилин за двадцять Люся заплуталася у штормових відтяжках, а Андрій спробував запхати товсту дугу в кишеню для вентиляції. Ми ж із Сонею просто мовчки насолоджувалися видовищем. Зрештою, Дмитро не витримав і разом з Олегом, якому було боляче дивитися на таке знущання з хорошого намету, спільними зусиллями таки допомогли його встановити.

Після ранньої вечері табір спорожнів майже миттєво. З незвички в усіх болів кожен м'яз. Катерина ввімкнула режим «матусі» на повну: загнала нещасного Віталика до намету, напоїла гарячим чаєм, дала чергову пігулку й уклала спати. Решта потягнулися слідом. На галявині запанувала тиша дикої природи, де не чути ані шуму шин, ані писку електроніки, ані гулу техніки. Її порушувало лише тихе потріскування багаття, спів вітру, що заплутався в гіллі, далекі пташині крики та шерех дрібних звірят у траві.

Я підкинув у вогонь суху гілочку й крадькома глянув на Соню. Вона сиділа на колоді, обійнявши коліна, й дивилася на жарини.

— Слухай, Соню, — тихо покликав я, підсунувшись трохи ближче. — Ти взагалі як? Жива? Ти ж сьогодні прокинулася раніше за мене… та й раніше за всіх інших. Цілий день на ногах: і кашоварила, і падала… Не втомилася?

Соня повернула до мене голову. У тьмяному світлі багаття її руді кучері здавалися темно-бронзовими, а на губах грала м'яка, напрочуд спокійна усмішка.

— Жива, Богдане, — тихо відповіла вона, знову переводячи погляд на вогонь. — Сили ще є. Знаєш, гори завжди діляться зі мною своєю енергією. Я так давно не була в Карпатах… Навіть забула, як це добре — побути з ними ось так, майже наодинці. Коли ніхто не кричить про фен, шкарпетки й промоклі кросівки.

Вона глибоко вдихнула прохолодне нічне повітря. І, дивлячись на неї зараз, я раптом зрозумів: і в офісі, і дорогою вона весь час була напружена. Постійно все контролювала й носила цей контроль, мов броню. А тепер виглядала такою справжньою, що в мене всередині щось перевернулося. Захотілося сказати їй щось важливе, але Соня раптом хитро примружилася, зруйнувавши магію цієї миті. Вона повернулася до мене всім корпусом і знову взяла ситуацію під свій контроль.

— Гаразд, Богданчику, гори горами, — у її голосі знову залунали знайомі ділові нотки, хоча очі й далі усміхалися. — Раз ми з тобою лідери загального заліку й сидимо тут удвох… Давай зіграємо в обмін інформацією? Поділися по-дружньому: що там Дмитро планує на наступні конкурси? До чого готуватися завтра?

Я ледь не вдавився повітрям, гарячково міркуючи, як викрутитися. Кузен, звісно, ділився зі мною планами, але якщо я вибовкаю забагато, Соня миттю зрозуміє, що «простий стажер» підозріло добре знає сценарій тімбілдингу. Та й який з мене працівник, якщо я одразу здам усі карти?

— Ну… — Я зам'явся, колупаючи палицею жарину. — Увесь сценарій Дмитро мені, звісно, не розкривав. Але, знаючи його любов до садизму, завтра нас точно чекає щось веселе. Наприклад, орієнтування на місцевості без навігаторів, де Люсі доведеться визначати північ за мохом на деревах, а Андрієві — будувати переправу з підручних матеріалів.

Соня тихенько розсміялася, і цей сміх здався мені найприємнішим шелестом у всьому нічному лісі.

— Орієнтування, кажеш? — вона сперла підборіддя на долоню, дивлячись на мене з неприхованим викликом. — Ну-ну. Побачимо, як ти сам упораєшся зі своїми міськими звичками, стажере.

— Я триматимуся ближче до тебе, Софіє, — відповів я, дивлячись їй просто в очі й відчуваючи, як усередині розгорається вже зовсім інший азарт. — Як показала практика, поруч із тобою значно надійніше.