16

Соня

Маршрут після обіду перетворився на справжнє випробування для моїх нервів. Карпати милостиво увімкнули сонце, туман повністю розвіявся, відкривши такі запаморочливі краєвиди на хребти, що навіть Люся спочатку зробила три селфі. Але вже за годину запал «туристів» згас, змінившись дружнім колективним кректанням.

До запланованого Дімою перевалу ми, звісно ж, до вечора не дійшли. Спочатку Люся пів години перевзувала й перев'язувала кросівки, які їй «раптом почали тиснути абсолютно всюди», потім Віталик, що плентався позаду, влаштував цілу драму.

— Це несправедливо! — приречено бурмотів він, спираючись на товсту криву корчаку, яку відкопав у кущах. — Мало того, що я своїми шмарклями мало казан не закип'ятив, так ще й мити його довелося мені! У мене руки досі жирні від тушонки.

Віталик раптом завмер, підняв свою корчаку над головою й, втупившись в Андрія, пафосно проголосив:

— Я здобув Посох Сили! Я — Ґендальф Сірий і накладаю на тебе, Андрію, прокляття кухонного фартуха! На наступній стоянці чергування біля казана й миття посуду переходить до тебе! Шандарах-тибідох!

— Експеліармус, бовдуре! — зареготав Андрій, виставляючи вперед відламаний ліщиновий прут, ніби чарівну паличку. — Моя ментальна броня непробивна! Кастуй на Олега — він усе одно Люсин фен тягне, йому вже нічого втрачати!

Діма, оцінивши темп нашого «активного» просування й Люсині стражденні зітхання, махнув рукою й скомандував привал на першій же облаштованій галявині вздовж стежки. Такі місця в Карпатах — справжній порятунок: тут і вогнище камінням обкладене, і навіть дерев'яний навіс зі смітником є. Справжній острівець цивілізації серед дикого лісу.

Олег із блаженним зітханням скинув рюкзак, розстебнув клапан і переможно витягнув звідти порожні пакети з-під картоплі, яку ми з'їли в обід.

— Ну все, — Олег дбайливо опустив шарудливий пластик до смітника. — Як предмет цивілізації повертаю вас у предмет цивілізації. Ліс треба берегти. Чистота — запорука здоров'я.

— Ой, та комусь тут явно варто знати, що таке чистота! — миттю встряв Віталик, сідаючи на колоду й переможно розмахуючи своїм «магічним» посохом. — Я пів дороги за Катею йшов і шпигував! Вона вашу цивілізацію у вигляді цукеркових фантиків по всьому лісі розкидала! Губила їх уздовж стежки, як Хлопчик-Мізинчик, щоб потім дорогу назад знайти!

— Вітасе, прикрий вже свою хліборізку, то були стратегічні вуглеводи для підтримання мого запасу енергії! — огризнулася Катя, добродушно жбурнувши в нього ялиновою шишкою. — І взагалі, ті фантики біорозкладні! Напевно...

— Так, підтягуємо хвости! — скомандував Діма, плескаючи в долоні. — Намети самі себе не поставлять. Нагадую: у нас досі тест-драйв «Екстрим-3000». Учора в умовах шторму ви всі панікували, а намет приборкували тільки Соня з Богданом. Тепер перевіримо, чого навчилися решта новачків. Завдання таке: Богдан і Соня сідають на колоду як суворі, але справедливі судді, а ви, панове менеджери, намагаєтеся зібрати такий самий намет на швидкість. Без підказок! Ви вже мали вивчити інструкцію, як свої п'ять пальців!

Я скоса глянула на Богдана. Він упіймав мій погляд, весело підморгнув і неквапливо вмостився на поваленому стовбурі, витягнувши свої довгі ноги.

— Ну що, Софіє, — тихо мовив стажер, коли Люся гидливо потягла з чохла перші алюмінієві дуги. — Як думаєш, за скільки хвилин вони зламають центральний каркас або випадково обмотають Вітаса розтяжками?

— Ставлю на те, що Віталик своїм посохом проткне тент у перші п'ять хвилин, — тихо всміхнулася я, сідаючи поруч.

Напруження між нами остаточно змінилося приємним, затишним відчуттям спільної змови.