14

Соня

— Увага, час пішов! На плетіння рятувальної сітки маєте рівно десять хвилин! — гучно прогримів Діма, вмикаючи таймер.

На галявині миттю закипіла така робота, ніби ми будували не тактичну сітку, а ковчег перед другим Всесвітнім потопом. Наша четвірка розклала мотузки просто на сухій колоді.

— Так, без паніки, — я одразу взяла ініціативу у свої руки. — Катю, тримай основні шнури натягнутими. Оці, так. Віталіку, вузлів не чіпай, просто подавай кінці, коли скажу. Богдане, в'яжеш зі свого боку зустрічні петлі, я — зі свого. Погнали!

Богдан кивнув і взявся до роботи з такою швидкістю, що я на мить задивилася на його пальці. Для «міського стажера» він підозріло добре тямився на вузлах — вони виходили рівними, щільними й затягувалися одним чітким рухом. Ні, все ж підготовка для супроводу офісних працівників у горах у нього точно є. От тільки пафосу трохи менше — і був би золотий хлопець!

У другої команди справи були куди драматичнішими. До мене долітали Люсині вигуки — вона вже за перші дві хвилини примудрилася заплутатися волоссям у репшнурі. Хлопці безуспішно намагалися визволити її з тієї конструкції, а Христина голосно й дуже нецензурно коментувала процес.

— Віталіку, шнур! — скомандувала я, не відриваючись від роботи.

— Апчхи! — так гримнув Віталік, що водночас випустив із рук ключову петлю.

— Вітасе, зберись! Ти нам увесь таймінг валиш! — прикрикнула Катя, натягуючи основу сітки так, що аж кісточки пальців побіліли. — Богдане, перехопи його бік, поки він нас узагалі без сітки не лишив.

Богдан мовчки, без зайвої метушні, пересунувся ближче. Його плече притиснулося до мого, і ми почали зв'язувати останні кінці в чотири руки. Дивне, але напрочуд злагоджене відчуття: ми розуміли одне одного без слів, перехоплюючи мотузки на льоту, ніби вже не раз працювали разом.

— Стоп! Перша команда готова! — переможно вигукнув Діма, коли Богдан зав'язав останній контрольний вузол.

Наша невеличка сітка вийшла щільною, рівною й скидалася на добротний рибальський невід.

Команда суперників до цього часу спромоглася створити щось віддалено схоже на розірваний гамак.

— Чудово! Соня, Богдан, Катерина й Віталій отримують заслужену фору — три бали! — оголосив Діма. — А тепер — польові випробування! Кладемо на сітку першого добровольця. Завдання: пронести його три кола навколо вогнища й не впустити. Хто перший?

— Давайте мене, — приречено зголосився Віталік, витираючи ніс рукавом. — Якщо й упаду, то хоч недалеко. Та й втрачати мені вже нічого. Гірше за ці соплі вже точно не буде.

— Вітасе, та перестань нити, — втрутилася Катя. — Після конкурсу дам тобі ліки. Тільки нагадай.

Ми вклали Віталіка на сітку. Повністю він на неї зі своїми кострубатими колінами так і не помістився, зате п'яту точку влаштував із комфортом.

— На рахунок три. Раз, два, взяли! — скомандувала я, хапаючись за свій край.

Я приготувалася до того, що буде важко, але сітка несподівано легко злетіла вгору. Основну вагу взяв на себе Богдан — він тримав одразу два ключові кути. По тому, як напружилися м'язи на його руках під флісовою кофтою, було видно: фізична форма в нашого «новачка» аж ніяк не офісна.

Ми досить бадьоро пронесли завмерлого від жаху Віталіка три кола. Наш «невід» перше випробування витримав відмінно.

— Браво! Синергія на рівні! — заплескав у долоні Діма. — А тепер, для чистоти експерименту, міняємо пасажира. Богдане, Катю, Віталіку — тепер несете Соню!

Усередині в мене все похололо. Одна справа — тягнути когось самій, контролюючи процес. І зовсім інша — лягти на мотузки й довірити власне тіло іншим людям. Я лише подумки сподівалася, що вузли тримаються, а сітка після Віталіка не надто розтягнулася.

— Соню, не бійся. Я тримаю міцно, — тихо, але сказав Богдан, упіймавши мій погляд. У його очах була така спокійна, непохитна впевненість, що я ковтнула клубок у горлі й слухняно вклалася на мотузяну сітку.

Ребята підняли мотузки. Земля повільно попливла вниз, сітка м'яко вп'ялася в спину, і я опинилася в повітрі. Богдан ішов біля моєї голови. Його обличчя було зовсім поруч, а сам він підбадьорливо усміхався. 

Перше коло минуло ідеально. Друге — теж. Я навіть почала розслаблятися, подумавши, що цей тімбілдинг не такий уже й поганий. Навіть веселий.

І саме тоді Карпати вирішили нагадати, хто тут господар.

Ми саме проходили слизькою ділянкою, коли Віталік, який ішов останнім, знову набрав у груди повітря.

— Ап... ап... АПЧХИ-И-И! — гримнув він так, що, здається, з найближчої смереки осипалася хвоя.

Від власного чхання Віталік заплющив очі, його нога поїхала по мокрому моху, і він із криком випустив свій край. Сітка миттєво перекосилася. Катя скрикнула, втрачаючи рівновагу й балансуючи на одній нозі.

Я відчула, як земля стрімко летить мені назустріч, і інстинктивно заплющила очі, втягнула голову в плечі, готуючись спиною й м'яким місцем перерахувати всі камінці та зібрати добрячу порцію багнюки.

Але удару не сталося.

Замість холодного моху я врізалася в щось дуже тепле, міцне й надійне. Сильні руки на льоту підхопили мене під лопатки й під коліна, міцно притискаючи до широких грудей.

Я різко розплющила очі й видихнула.

Богдан стояв на одному коліні просто в багнюці, важко дихаючи, але тримав мене так легко, ніби я важила не більше за Люсін спонж для макіяжу.

На галявині запала мертва тиша, яку порушував лише спів якоїсь пташки. Увесь офісний тераріум завмер, витріщившись на нас. Навіть Діма забув закрити рот і так і застиг зі свистком у руці.

— Ціла? — тихо, трохи захрипло спитав Богдан, дивлячись мені просто в очі.

Відстань між нами знову скоротилася до небезпечного мінімуму, і я виразно бачила золотаві іскорки в його потемнілих зіницях.

— Ц-ціла… — затинаючись, прошепотіла я, відчуваючи, як щоки заливає гарячий рум'янець, що не мав жодного стосунку до прохолодного карпатського ранку.