13

Богдан

Ідея Дмитра провести конкурси саме на мотузках спершу здалася мені чистим божевіллям. Галявина після вчорашньої бурі перетворилася на слизьке місиво з багнюки та мокрого моху. Якби кузен змусив цей офісний тераріум бігати, стрибати чи ловити один одного, падаючи спиною, наш похід закінчився б найближчим травмпунктом. Бруднитися й ризикувати здоров'ям людей у мої плани точно не входило.

Але Діма, на мій подив, проявив неочікувану для себе тактичну гнучкість.

— Ну що, пінгвіни мої сухопутні, — оголосив він, коли тарілки після баношу були вилизані до блиску, а натягнуті між соснами шнури прикрасили гірлянди зі шкарпеток, футболок і Люсиних рожевих речей. — Раз уже надворі ще сиро, штурмувати скелі не будемо. Сьогоднішній тімбілдинг буде інтелектуально-тактичним. Називається «Вузли довіри».

Діма виклав на більш-менш суху колоду, яку ще вчора дівчата підтягнули під навіс, товстий моток якісного альпіністського репшнура й заходився різати його на однакові шматки — приблизно по півтора метра.

— Завдання перше: експрес-навчання, — провадив він, спритно зав'язуючи петлю просто на пальцях. — Кожен турист має вміти в'язати базові морські й альпіністські вузли. Зараз покажу вам три. Особливу увагу — вузлу «самоскид». Він тримає навантаження намертво, але варто смикнути за правильний хвостик — і розв'язується за мить.

Наш колектив приречено розібрав мотузки. Віталік, без упину шморгаючи носом, одразу примудрився зав'язати на власних пальцях якийсь мертвий вузол і тепер намагався розпустити його зубами. Люся, яка таки намалювала собі ідеальні стрілки на очах, гидливо тримала шнур двома пальчиками, боячись пошкодити манікюр.

Я крутив мотузку в руках, ледве стримуючи посмішку. Для мене, людини, яка пройшла не один десяток серйозних категорійних походів, ці вузли були як абетка для професора філології. Але мені потрібно було й далі грати роль «простого стажера», тому я навмисне плутався в петлях, удаючи легку незграбність.

Чого не скажеш про Соню. Вона сиділа на сусідньому сухому камені, а її пальці літали над репшнуром із дивовижною точністю. Булінь, прямий, ткацький — вона в'язала їх миттєво, навіть не дивлячись на Діму. Згадавши її слова про батька й Чорногору, я несподівано для себе впіймався на тому, що просто зависаю, спостерігаючи за її руками.

— А тепер — жеребкування! — підступно проголосив Діма, витягуючи з кепки папірці. — Ділимося суворо парами: хлопець плюс дівчина. Друга фаза конкурсу — перевірка на довіру. Ви маєте дозволити партнеру зв'язати вас щойно вивченим вузлом. І довіритися йому: чи правильно він запам'ятав схему? Чи зможе звільнити вас одним рухом? Чи доведеться вам сидіти зв'язаними до самого обіду? Ну, тоді вже я вас точно розв'яжу, — підморгнув він.

Коли Дмитро почав називати пари, я мимоволі напружився. Віталік дістався Катерині (та одразу пообіцяла зав'язати йому ніс так, щоб не шморгав), Андрій став у пару з Христиною, а Олега, який нарешті виліз із намету з пом'ятим обличчям, Діма безжально відправив до Люсі. Секретарка тут же кокетливо пискнула, заявивши, що Олег має в'язати її «ніжно».

— І остання пара, — Діма зазирнув у папірець і переможно глянув на нас. — Софія та Богдан! Прошу на вихідну позицію.

Соня повернулася до мене. На її губах грала легка, трохи іронічна усмішка. Сама доля… (або ж спритні руки Діми) знову зіштовхнула нас.

— Ну що, стажере, — Соня зробила крок до мене, тримаючи в руках мотузку. — Довіришся мені? Чи боїшся, що я зав'яжу тебе так, що навіть Дмитро не розплутає?

— Готовий ризикнути, Софіє, — відповів я, простягаючи руки вперед. — Але одна умова: без садизму. Зап'ястки мені ще знадобляться.

Соня підійшла майже впритул. Від неї пахло димом багаття, свіжою гірською хвоєю і якимось дуже легким ароматом крему чи мила. Вона перекинула мотузку через мої руки. Її прохолодні пальці торкнулися моєї шкіри, і мене ніби легенько вдарило струмом.

«Ех, Бодічка… Давненько ти так близько до дівчат не підходив. Схоже, твоя алергія на прекрасну стать потроху минає.»

Соня діяла впевнено й швидко, обмотуючи шнур навколо моїх зап'ясть і формуючи той самий «самоскид».

Я стояв, дивлячись на її маківку, на вогняні кучері, що трохи вибилися з коси, і раптом зрозумів: у цю мить я повністю, беззастережно їй довіряю. І справа була зовсім не у вузлі.

— Готово, — тихо сказала вона, підводячи на мене очі. Між нашими обличчями залишалося якихось двадцять сантиметрів. У її зіницях відбивалося похмуре небо. — Перевіряй, Богданчику. Смикай за лівий хвостик.

Я потягнув за вказану мотузочку. Вузол із м'яким шелестом миттєво розпустився, звільнивши мої руки.

— Ідеально, — визнав я, відчуваючи, як серце б'ється трохи швидше. — Тепер моя черга. Подивимося, чи не втечеш від мене.

Соня слухняно простягнула мені свої тонкі руки. Я обережно взяв її за зап'ястя. Шкіра в неї була напрочуд ніжною, попри всю її, здавалося б, туристичну загартованість. Я почав повільно заводити петлю, навмисне розтягуючи час, щоб довше відчувати дотик її рук.

— Гей, ви там заснули? — долинув до нас голос Діми. — Подивіться на Віталіка! Катерина вже запакувала його як ковбасу в сітку. Він навіть дихати боїться! Готується до виходу на місцевий базар як новинка серед домашніх копченостей!

Дмитро ляснув у долоні, привертаючи увагу притихлого колективу.

— Тепер, коли вузли перевірені, завдання ускладнюється. У всіх усе вийшло? Що? Олеже, Люся так і не наважилася зв'язати тобі руки? Ага, бачу. Шкодує тебе, мабуть. Гаразд, якщо всі вже на волі, переходимо до фінальної частини!

Він набрав повні груди повітря й продовжив:

— Зараз об'єднаєтеся у дві команди. Зробимо так, щоб у кожній був один із моїх помічників. Віталік із Катериною йдуть до Соні та Богдана, а Люся з Олегом — до Христини й Андрія. Кожна команда має якнайшвидше сплести зі своїх мотузок міцну тактичну сітку. Хто швидше — той отримає фору в наступному конкурсі. А після цього почнеться головний тест на синергію: по черзі вкладатимете одного члена команди на цю сітку, підійматимете його силами решти й переноситимете через галявину. От тоді й перевіримо, у кого вузли правильні, а хто гепнеться просто в багнюку!