12

Соня

Аромат, що поплив галявиною хвилин за сорок, міг би змусити навіть мерця вилізти з могили. А вже наших пошарпаних бурею менеджерів — і поготів.

Я неквапливо виводила дерев'яною ложкою вісімки на дні казана, стежачи, щоб кукурудзяна крупа рівномірно вбирала воду й молоко, перетворюючись на густий, ніжний банош. Рукам було гаряче, але приємне тепло від вогнища й суха флісова кофта Богдана, яку я все ж таки вдягла, надійно захищали від ранкової гірської прохолоди.

Сам «міський стажер» теж часу не гаяв. Поки я воювала з кашею, він із цілком незворушним виглядом ненадовго зник у затягнутих туманом чорничниках на краю галявини, а повернувся з такою здобиччю, що в мене ледь ложка з рук не випала. Три величезні, міцні білі гриби на товстих ніжках, із оксамитовими коричневими капелюшками, на яких ще виблискували краплини роси.

— Оце так тихе полювання, — хмикнув Богдан, присідаючи навпочіпки біля вогню.

Він спритно кількома рухами свого піжонського, але, як виявилося, напрочуд практичного ножа, почистив гриби, нарізав їх товстими скибками й почав нанизувати на тонкі прутики, які тут же й обтесав. Запах грибів, що запікалися просто над жаром, миттю змішався з ароматом баношу. Я дістала з рюкзака залишки вчорашньої домашньої бриндзі й дрібно покришила її на чисту тарілку. Банош зі щойно зібраними білими грибами та справжньою карпатською бриндзею — це був уже не просто похідний сніданок, а ресторан гуцульської кухні найвищого ґатунку. Такий аромат точно мав виманити з наметів усіх дегустаторів.

Перші ознаки життя в таборі проявилися у вигляді протяжного, жалібного шморгання носом. Та із намету, зігнувшись у три погибелі, виповз Віталік. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно пережив корабельну аварію на безлюдному острові: очі червоні, капюшон натягнутий мало не до брів, а в руках сиротливо затиснута пара вчорашніх шкарпеток.

Слідом з'явився Андрій. Чоловіки підійшли до вогнища, похмуро оцінюючи масштаби лиха.

— Слухай, Вітасе, твої ще стоять? — гугняво поцікавився Андрій, кивнувши на шкарпетки товариша.

— Стоять, Андрюхо, ще й як стоять, — приречено відповів той, намагаючись розправити мокру тканину. — Якщо зараз ними об коліно стукнути, вони, здається, просто зламаються. Мої шкарпетки офіційно набули форми моїх пальців і закам'яніли. Дивлюся, у тебе вони хоч рівніше застигли, а мої, он, перекосило.

— Зате в моїх аеродинаміка краща, — абсолютно серйозно заперечив Андрій, сідаючи на колоду й простягаючи босі ноги до вогню. — Твої боком до жару повернуті. Вони зсередини протухнуть швидше, ніж висохнуть.

Десь наламавши гілочок, хлопці натягнули на них шкарпетки й заходилися сушити їх над жаром.

— Гей, тільки в казан їх не встроміть! Не для того я вже пів години банош варю, щоб він набув присмаку ваших шкарпеток.

Я ледве стримала сміх, продовжуючи помішувати кашу.

На контрасті з хлопцями наступною з намету кулею вилетіла Христина. На ній уже були чисті спортивні легінси, а на обличчі — ні краплі втоми. Обійшовши понурих колег по дузі, вона жваво почала присідати просто на мокрій траві, влаштувавши ранкову зарядку й активно розминаючи шию.

— Господи, Христю, перестань стрибати! Від твоїх вправ земля хитається! — долинув із намету сповнений жаху й праведного обурення голос Люсі.

— Люсю, вилазь! Банош холоне! — гукнула їй Христина, завмерши в планці. — І гриби! Хлопці вже десь білих назбирали!

— Я не вийду, поки не приведу себе до ладу! — відрізала секретарка. — У мене після вчорашнього всі вії злиплися, а шкіра сіра, як ваш туман! Я в такому вигляді фотографуватися не буду! Навіть не просіть!

Із тамбура показалася скуйовджена голова Діми. Він примружився на сонце, що вже пробивалося крізь туман, і глибоко вдихнув грибний аромат.

— Так, командо, доброго ранку! — Діма хитро потер долоні, остаточно вибираючись назовні. — Рота, підйом! Люся — фарбуємося в турборежимі! Ти й так у нас королева всіх Карпат! Отже, маю для вас дві новини. Перша: погода налагоджується, сонце вже виходить, тому до обіду оголошую масштабну сушку. Гріємо кістки, сушимо речі й заодно перевіримо, як швидко наш тент забезпечує режим «тепло й сухо». Вихід на перевал переносимо на другу половину дня.

Віталік з Андрієм полегшено видихнули, але раділи рівно три секунди.

— А щоб ви не подумали, що приїхали сюди в санаторій, — Діма зловісно усміхнувся, — одразу після сніданку, поки спорядження сохне, у нас за планом конкурси на згуртування колективу! Будемо прокачувати довіру, командний дух і взаємодію в умовах дикої природи. На вас чекає незабутній мотузковий курс, щоб штормові вітри, як учора, більше нікого не застали зненацька!

Віталік безнадійно опустив голову на коліна, а Андрій тихо застогнав. Тимбілдинг посеред мокрого карпатського лісу обіцяв стати для нашого офісного тераріуму куди суворішим випробуванням, ніж учорашній шторм. Я скоса глянула на Богдана. Він упіймав мій погляд, і в його очах промайнула весела, змовницька усмішка. Здається, цей «стажер» теж чудово розумів, які саме «катування» приготував для нас його начальник.

— Дімо, змилуйся! Які мотузки, які активності... У мене зараз активний тільки нежить! — приречено прогугнявив Віталік, обережно повертаючи свою паличку зі шкарпеткою над жаром.

Саме в цю мить із намету нарешті з'явилася Катерина. На відміну від Люсі, яка штурмувала косметичку, Катя обрала шлях найменшого опору: просто натягнула на голову величезну в'язану шапку, сховавши під нею волосся, і тепер старанно терла бліді щоки патчами. У тих напівпрозорих силіконових штуках під очима, на тлі дикого карпатського лісу, вона виглядала максимально футуристично.

— Для ваших мотузок мені спочатку треба підзарядитися, тож за банош я зараз все віддам, — хрипко заявила Катя, вдихаючи аромат, що здіймався над казаном. — Соню, ти богиня. Хлопці, приберіть свою сушену гидоту від їжі, бо я вам ті палички замість патчів приклею. Люсю! Вилазь уже, бо без тебе зараз усе з'їдять! Отримаєш незапланований розвантажувальний день!