11

Богдан

Я стояв за кілька кроків від неї, зовсім забувши, як дихати й що взагалі робити.

Вийшов із намету зустріти світанок, а натомість застав мить, яка з м'ясом вирвала всі мої вкорінені переконання. Ця горда, неприступна, руда амазонка, яка ще вчора під зливою приборкувала штормовий тент, тепер сиділа на холодному камені, зіщулившись у маленький беззахисний клубочок. Її плечі ледь помітно тремтіли, а обличчя, що зазвичай зберігало незворушний спокій, було мокрим від сліз. Справжніх, гірких, дівочих сліз, які вона гарячково намагалася приховати, розмазуючи долонями по блідих щоках.

Соня озирнулася. Крізь туман її почервонілі від плачу очі блиснули з-під вогняного чубчика пораненим, загнаним поглядом. Та її броня спрацювала за мить. Спина миттєво випросталася, підборіддя гордо здійнялося, а голос прозвучав різко, хоч і трохи захрипло:

— Прийшов позловтішатися чи допоможеш розпалити багаття й приготувати сніданок у цьому мокрому царстві?

Я завмер.Усередині все переверталося від гострого, колючого почуття провини. Позловтішатися? Боже… Та ким же я виглядав у її очах, якщо перше, чого вона чекала, побачивши мене, — це ще одного удару? Учора Люся при всіх жбурляла в неї брудними плітками, а я мовчки спостерігав. Тепер ця сцена здавалася мені вершиною власної ницості. Я ж не просто приїхав придивитися до людей — я хотів показати себе. Довести, що вартий бути керівником. То який із мене начальник, якщо я сиджу й збираю плітки, мов бабця на лавці біля під'їзду? Тьху. Мені стало гидко від самого себе.

Я повільно підійшов ближче, не роблячи різких рухів, щоб не сполохати її, мов дику сарну. Окинув поглядом розкислу після дощу галявину, наскрізь мокрі смерекові гілки. У такому «мокрому царстві» пересічний міський менеджер не те що багаття — навіть сірника не запалив би. Але я в горах почувався майже як удома. І зараз мені до нестями, до свербіння в долонях захотілося довести їй, що на мене можна покластися.

— Здалася мені твоя бухгалтерія, щоб над нею злорадствувати, — тихо відповів я, без звичної іронії. Знизав плечима, скидаючи із себе образ безтурботного стажера, і підійшов до згаслого вогнища. — Сиди. Сніданок — чоловіча справа. Особливо коли довкола саме болото.

Я присів навпочіпки біля купи мокрих дров. Соня мовчки спостерігала за мною, шморгаючи носом. Її дихання досі було уривчастим, а пальці нервово перепліталися на колінах. Напевно, чекала, що зараз я почну безпорадно шкребти мокрими сірниками об вологу коробку.

Та я дістав із кишені куртки свій перевірений туристичний ніж і невелику смужку оргскла — старий похідний лайфхак, який завжди носив із собою для екстремального розпалювання. Спритно обтесав мокре поліно, діставшись до сухої серцевини, настругав найтоншої деревної «павутинки» й склав із неї маленьке захищене гніздо. Підпалив шматочок оргскла. Воно спалахнуло рівним, стійким полум'ям, якому були байдужі сирість і холодне повітря. За хвилину суха тріска всередині мокрих дров весело затріщала, а галявиною поплив перший по-справжньому живий і теплий дим.

Я поставив казанок, налив до нього води з бідона, який ми мали повернути дорогою назад, і лише тоді озирнувся.

Соня дивилася на багаття, що розгорілося буквально за кілька хвилин, ніби всупереч усім законам фізики мокрого лісу, і за скельцями окулярів у її очах промайнуло щире, майже дитяче здивування. Напруження, що весь цей час сковувало її, вперше трохи відступило.

— Нічого собі... — тихо, майже беззахисно прошепотіла вона, кутаючись у комір куртки. — Оргскло... Тато теж завжди так робив, коли ми в дитинстві ходили на Чорногору... Звідки в простого міського стажера такі туристичні звички, Богдане?

Я на мить зам'явся, підкинувши до вогню гілку. Моя легенда вже починала тріщати по швах, але відкривати карти було ще зарано.

— У «простого міського стажера» просто було непросте життя й хороші вчителі, Софіє, — відповів я, дивлячись, як полум'я відбивається в її рудих кучерях. Я зробив крок до неї й, трохи повагавшись, простягнув свою запасну, абсолютно суху флісову кофту, яку прихопив із рюкзака. — Одягни. Ти промокла до нитки.

Я на мить замовк.

— І… пробач за вчора. За Люсю. І за те, що я промовчав.

Соня перевела погляд на м'який фліс у моїх руках, а тоді знову подивилася на мене. Її очі стали теплими й глибокими. У них більше не було тієї зимової пустелі, що розділяла нас усі ці дні.

І десь посеред карпатського туману, запаху мокрих смерек та легкого диму від багаття між нами нарешті розтанув перший, найтовщий шар криги.