10

Соня

Я прокинулася о пів на п'яту ранку, коли небо над хребтом лише починало сіріти, наливаючись холодним, перлинним світлом. У наметі стояла задушлива тиша, яку порушувало лише рівне сопіння колег. Намагаючись не шуміти, я натягнула куртку закляклими пальцями, взула ще трохи вологі черевики й тихенько, міліметр за міліметром, розстебнула блискавку намету, вибираючись назовні.

Карпати після бурі здавалися сонними й примарними. Гірський туман густими клаптями стелився ущелиною, чіпляючись за верхівки смерек, а трава під ногами посивіла від роси. Повітря — чисте, пронизливе — одразу обпалило легені.

Я відійшла подалі від табору, сіла на великий валун, укритий мохом, що вже ввібрав у себе росу, й зіщулилася, обійнявши коліна. І лише тут, коли мене ніхто не бачив, мене нарешті прорвало.

Сльози самі ринули з очей — гарячі, гіркі, образливі. Я розмазувала їх рукавом куртки по щоках, кусала губи, щоб не розридатися вголос і не розбудити весь табір.

Як же мені боліло всередині. Учора, коли Люська при всіх зі своєю солодкаво-зміїною усмішкою кинула мені в обличчя натяки про Лева Михайловича, я витримала удар. Моя броня спрацювала бездоганно: голос не здригнувся, спина залишилася рівною, а відповідь вийшла короткою й дошкульною. Але Боже… Яка ж це була несправедливість. 

«Особлива турбота», «тендітна квіточка»… Вони ж гадки не мають, через яке пекло я пройшла. Поки Люська бігала на побачення й ходила на манікюр, я у свої двадцять два роки вчилася знову дихати після похорону батьків. Засинала над Податковим кодексом, заколисуючи однією рукою дворічну Ксюшу, у якої різалися зубки. Лев Михайлович просто врятував нас. Він дав мені можливість заробити на шматок хліба, на памперси, не померти з голоду й виростити сестру. Він ставився до мене як до доньки свого загиблого друга. А цей гадючник за моєю спиною роками смакував брудні, гидкі вигадки про «утриманку».

І гаразд уже Люська — від неї ніхто великого розуму й не чекав. Але цей стажер... Богдан. Учора в темряві намету, коли Люся сипала своїми шпильками, я спиною відчувала його погляд. Важкий, оцінювальний, майже задоволений. Він же теж у це вірить. Від самого першого дня дивиться на мене, наче я якась хижа стерва. Йому, цьому мажорові, який приїхав у гори розважитися, навіть на думку не спаде, що жінка може бути сильною просто тому, що в неї немає іншого вибору. Що за неї нікому заступитися.

Я сховала обличчя в колінах, і плечі дрібно затрусилися від беззвучних ридань. Так хотілося бодай на хвилинку стати слабкою. Щоб хтось просто прийшов, обійняв, накинув на плечі теплий плед і сказав: «Совко, розслабся. Я все владнаю».

Та сказати це вже п'ять років було абсолютно нікому. Я була сама. За моєю спиною, у Львові, спала семирічна Ксюша, для якої я сама була цілим світом, захистом і опорою. І заради неї я не мала права зламатися.

Позаду, за кілька метрів від мене, тихо хруснула гілка.

Я завмерла. Серце переляканим птахом закалатало в грудях. Я судомно, одним рухом, витерла долонями обличчя, шморгнула носом і різко озирнулася, миттєво натягнувши звичну маску байдужості.

Крізь легкий ранковий туман повільно наближалася висока постать у темній куртці. Ну от… тільки його тут бракувало.