9

Богдан

Дощ гатив по натягнутому тенту «Екстрим-3000» з такою силою, ніби над нами розверзся водоспад. Усередині новенького намету, який ми із Сонею таки приборкали, було відносно сухо, але в тамбурі, де ми намагалися облаштувати спільне місце, щоб зігрітися, атмосфера розжарилася не гірше ніж на пательні.

Намет складався з чотирьох секцій: тамбура, центральної частини та двох окремих «кімнат» праворуч і ліворуч. Олег примудрився запустити посередині портативну газову пічку, вивівши димохід у спеціальний отвір угорі, і маленький замкнений простір швидко наповнився рятівним теплом та густою парою від одягу, що сохнув.

Наш колектив, який сидів тісним колом на карематах, поступово відтавав. Віталік з Андрієм, викрутивши шкарпетки, викинули цю зброю масового ураження до тамбура й уже різалися в карти на щиглі. Христина з Катериною розвішували мокрі штормівки, а Люся... Люся примудрилася перетворити звичайне сушіння речей на справжню театральну виставу.

— Ой, хлопці, я просто бурулька, — драматично зітхнула дівчина, «виходячи» з правої «кімнати» й потираючи оголені плечі. Свій мокрий рожевий дощовик вона вже скинула, залишившись в обтислому топі, який від вологи став майже прозорим. Вона всілася підозріло близько до мене й раз у раз торкалася стегном мого коліна. — У мене навіть пальчики на ногах не ворушаться. Богданчику, як думаєш, цей наш «Екстрим» витримає, якщо нас поривом вітру понесе? Мені так страшно… Може, у твоєму рюкзаку знайдеться щось, щоб зігрітися? Або… хтось міг би зігріти мене особисто? Виключно з міркувань першої медичної допомоги.

Вона випнула нижню губу й кинула на мене такий промовистий погляд з-під злиплих вій, що навіть Андрій із Віталіком завмерли з картами в руках. Олег за її спиною беззвучно закашлявся, давлячись сміхом, і показав мені великий палець.

Ще рік тому я, мабуть, поблажливо усміхнувся б такому кокетуванню. Але тепер, дивлячись на ці відрепетирувані ужимки, відчував лише глуху нудьгу. Моя колишня дружина так само «мерзла» й «боялася грози», коли ми тільки познайомилися, обережно промацуючи ґрунт і перевіряючи, наскільки легко мною маніпулювати. Шаблонні жінки з їхніми передбачуваними натяками тепер викликали в мене лише стійку відразу.

Я перевів погляд на протилежний край намету.

Соня сиділа найдалі від обігрівача, майже біля самого виходу, звідки крізь щілину тягнуло сирим вітром. Вона вже перевдяглася в суху фланелеву картату сорочку, а мокрі руді кучері заплела в товсту важку косу. У тьмяному світлі її шкіра, всіяна ластовинням, здавалася золотавою. На Люсині котячі маневри Соня навіть не зиркнула — лише зосереджено протирала сухою серветкою лінзи своїх окулярів, які знову дістала з футляра.

«Цікаво, а свого "зайчика" вона теж просить себе зігріти?» — єхидно подумав я, і всередині знову заворушилася нічна злість. Під дощем вона працювала, мов трактор: в'язала вузли, командувала і хлопцями, і дівчатами. А тепер знову вдягла свою крижану броню. Жодних натяків, жодних прохань про допомогу. Горда аж до нудоти.

— Люсю, від переохолодження найкраще допомагає гарячий чай, — сухо відповів я, м'яко відсуваючись від її липкого плеча. — Олеже, будь ласка, передай Люсі термогорнятко. І вкрий її спальником, бо наш похід закінчиться масовим лікарняним.

Люся ображено надулася й демонстративно відвернулася до Олега, який одразу заходився закутувати її в справжній кокон.

— Соню, а ти чого мерзнеш у кутку? — озвалася Христина, помітивши, що бухгалтерка сидить просто на протязі. — Пересядь ближче до пічки. У тебе ж сорочка на спині ще волога.

— Мені нормально, Христе, — рівно відповіла Соня, поправляючи окуляри на переніссі. — Біля пічки дихати нічим, усе повітря випалює. Я краще тут.

— Авжеж, нашій Сонечці столичний сервіс ні до чого, — раптом солодкавим голосом протягнула Люся, зручніше влаштовуючись на плечі в Олега. — У неї ж особливий гарт. Та й усі ми пам'ятаємо, що Соня звикла до більш… ексклюзивної турботи. Правда, Соню? Як там казав Лев Михайлович? «Бережи себе, Сонечко, ти в нас тендітна квіточка». Ми ж пам'ятаємо, як він купив тобі особистий обігрівач до кабінету за кошт фірми.

У наметі миттєво запала важка, дзвінка тиша. Віталік утупився в підлогу, Христина невдоволено цикнула на секретарку, а я весь напружився, не зводячи очей із Соні. Ось воно. Пряме підтвердження слів Діми. Плітки самі полізли назовні просто тут, під акомпанемент карпатської грози. Я чекав, що Соня почне виправдовуватися, спалахне або полізе сваритися. Але вона лише повільно повернула голову до Люсі.

У напівтемряві намету скельця її окулярів блиснули, приховавши вираз очей, але губи ледь торкнула холодна усмішка.

— Люсю, — тихо, але так вагомо сказала Соня, що секретарка мимоволі зіщулилася. — Якби ти витрачала на вивчення прайсів нашої компанії хоча б третину того часу, який витрачаєш на розглядання чужих обігрівачів, то знала б, що ту модель списали через пом'ятий корпус. Лев Михайлович віддав її мені, бо в моєму куту через стару проводку й неможливість утеплити стіну всю зиму було лише плюс дванадцять. А якщо тобі так хочеться тепла — попроси Олега. Він хлопець добрий, підкине тобі ще один спальник. Домовилися?

Люся вже відкрила рота, щоб щось пирхнути у відповідь, але Христина жорстко її перебила:

— Так, тему закрили. Доїдаємо сухпайки з канапками й спати. Дівчата — праворуч, хлопці — ліворуч. Діма вже «потішив» нас новиною, що завтра підйом о шостій ранку. Перевал сам себе не перейде.

Коли ліхтар вимкнули й намет поринув у темряву, яку порушували лише гул дощу та рівне сопіння Олега, я лежав у спальнику, втупившись у невидиму стелю. У голові панував суцільний безлад. Соня захищалася жорстко, без найменшої тіні провини, як людина, яка давно звикла до подібних випадів. І ця історія з обігрівачем… Вона звучала надто буденно й правдоподібно, щоб бути брехнею. Та й узагалі — яке Люсі діло до чужого обігрівача? Невже між ними якісь давні рахунки?