8 (2)

Соня

Саме тоді на галявину вискочив Богдан. Він тягнув величезну сумку з тим самим тестовим наметом «Екстрім-3000», який Дмитро так прагнув перевірити.

Обличчя Богдана було сердитим, краплі води стікали по вольовому підборіддю, а мокра біла футболка щільно облягала широкі плечі.

Він кинув сумку на землю, збираючись розгорнути конструкцію, але вітер миттю підхопив легку алюмінієву дугу каркаса й потягнув її в бік лісу.

— Чорт! — вилаявся Богдан, намагаючись самотужки втримати намет.

Я, не роздумуючи ані секунди, вискочила з-під нашого тенту просто під зливу й усім тілом навалилася на протилежний край тканини, притискаючи її до каміння.

— Тримай дугу! Вставляй у правий паз! Ну! — крикнула я, відпльовуючись від потоків води.

Богдан здивовано звів на мене очі.

На мить у його погляді промайнуло щире розгублення. Він явно не очікував, що саме я кинуся під крижаний душ допомагати йому зі спорядженням, поки всі інші менеджери ховають речі під навісом.

Та вагався він недовго. Одним точним, сильним рухом загнав дугу у фіксатор, і намет, пружно натягнувшись, упевнено вистояв проти вітру.

Ми стояли навпроти одне одного навколішки в багнюці, важко дихаючи, утримували штормові відтяжки й намагалися натягнути додатковий тент поверх намету, який мав захистити від дощу не лише його самого, а й частину простору довкола.

Злива шмагала нас по спинах. А між нами, здавалося, повітря розжарилося до межі.

— Навіщо ти вилізла? — крізь зуби крикнув він, і в його голосі знову прозвучала та дивна, зла іронія. — Сиділа б зі своїми подружками. Чи боялася, що твій дорогий шовковий дощовик промокне? Важко без того комфорту, до якого звикла жити за чужий рахунок?

Я остовпіла.

Вода заливала очі, але навіть крізь пелену дощу я бачила його обличчя — холодне, звинувачувальне, сповнене якоїсь особистої образи.

«Та що я йому взагалі зробила?!»

— Знаєш що, стажере? — я різко смикнула відтяжку, намертво зав'язуючи її на кілочку, а тоді випросталася на весь зріст і глянула на нього згори вниз, попри потоки води, що били просто в лице. — Мій комфорт — це результат моєї власної праці. А от твої мізки, схоже, остаточно вимило цією зливою. Якби не мій тент, тестова лінійка спорядження вже пливла б униз грязюкою разом із усіма звітами! Тож закрий рота й працюй руками, раз уже взявся бути інструктором!

Я розвернулася й, гордо піднявши підборіддя, пішла назад під навіс, залишивши Богдана самого в багнюці біля новенького намету.

Усередині мене все кипіло.

І зовсім не від холоду, а від лютого нерозуміння. Цей хлопець був загадкою, яку мені зовсім не хотілося розгадувати. Але одне я знала напевно. Попереду нас чекали ще сім днів походу. І жодна карпатська злива не зрівняється з тією бурею, що вже назрівала між нами.