8 (1)

Соня

Від самого ранку цей жиголо дивився на мене так, ніби я особисто вкрала всі його заощадження, підсипала в ранкову каву сушений мухомор і ще й наступила на його новенькі брендові кросівки.

Коли на світанку я вилізла з намету, щоб умитися крижаною водою з потоку, Богдан уже сидів біля вогнища. Варто було мені підійти ближче, як його щелепи стиснулися з таким хрускотом, що я навіть занепокоїлася за його зуби. Він зміряв мене важким, зневажливим поглядом з голови до ніг, демонстративно повернувся спиною й заходився з особливою люттю підтягувати стропи свого рюкзака.

«І що цього разу сталося з його чоловічим его?» — подумки закотила я очі. Учора ж нормально поговорили! Навіть спільну перемогу розділили, і куліш його я перед колегами похвалила, не ставши видавати, що він ледь не спалив табір, коли поставив пальник проти вітру. А сьогодні знову ввімкнув режим «пихатий сухар». Точно біполярка загострилася. Ну й нехай. Мене його таргани в голові зовсім не цікавлять. Не хай хоч гопак танцюють!

Головне, що Ксюша вчора весело відзвітувала: няня Оля напекла її улюблених млинців, і в них усе добре. Заради цього я готова витерпіти і весь цей тімбілдинг, і цього нестерпного «стажера».

Та Карпати вирішили випробувати нашу компанію по-дорослому.

Зранку ми минули спортивну базу, здійснивши останні цивілізовані заходи у відхожі місця, а не «в кущики», після чого вже рушили справжнім пішохідним маршрутом.

Спочатку все йшло більш-менш добре, але після обіду небо над хребтом, яким ми підіймалися, налилося важким свинцевим кольором. Вітер посилився так, що мої кучері почали вибиватися з-під кепки й лізти в очі, а повітря стало таким вологим, що дихати доводилося мало не через силу.

— Так, народ, ворушимо ластами! — гукнув Дмитро, звіряючись із картою. — Зараз як лине, а нам треба встигнути дійти до першого плато й протестувати новий намет «Екстрім-3000» під штормовим вітром!

Линуло за кілька хвилин. І не просто задощило. На нас буквально обвалилася глуха стіна сірої води. Гори миттєво розчинилися в тумані, стежка під ногами перетворилася на глиняне місиво, а великі краплі боляче шмагали по обличчю.

— А-а-а! Мої нігті! Моє волосся! — Люся впала в справжню істерику, намагаючись сховатися під кущем ялівцю, який не захищав узагалі ні від чого. Її яскраво-рожевий дощовик промок наскрізь за лічені секунди. — Дмитре! Олеже! Богданчику! Зробіть хоч щось! Я далі не піду! Я змерзла!

Віталік з Андрієм приречено тулилися під деревом, а Катерина лише тихо й безнадійно лаялася, викручуючи край куртки. Наш колектив «любителів активного відпочинку» капітулював перед першою ж серйозною грозою.

— Не стояти! — раптом гаркнув Богдан.

Його голос, перекриваючи рев бурі, прозвучав несподівано владно й жорстко. Жодного розслабленого вайбу стажера.

— Під деревами вас ще блискавкою пришибе! Віталіку, Андрію — швидко за мною на галявину! Дістаємо тенти! Олеже, тягни дівчат!

Я скинула рюкзак просто на мокру траву й на ходу витягла з верхнього клапана захисний чохол. Паніка — найгірший ворог у горах. Це я знала ще з дитинства.

— Христю, Катю, ловіть край! — крикнула я дівчатам, витягуючи зі свого рюкзака великий брезентовий тент, який прихопила зі складу у Львові всупереч усім Дмитровим інструкціям. — Натягуємо між трьома соснами! Швидко! Потім затягнемо під нього всі рюкзаки, бо вночі спати буде ні в чому!

Пальці миттєво заклякли від холоду, джинсові шорти промокли до нитки й неприємно липли до тіла, а мокре волосся прилипло до обличчя. Та я вперто в'язала вузли на слизьких гілках, закріплюючи відтяжки. Христина, підхопивши мій командний тон, напрочуд швидко зорієнтувалася й допомагала натягувати стропи. За три хвилини в нас уже було сухе укриття, під яке ми почали затягувати ревучу Люсю й мокрі речі.