8

Соня

Від самого ранку цей жиголо дивився на мене так, ніби я особисто вкрала всі його заощадження, підсипала в ранкову каву сушений мухомор і ще й наступила на його новенькі брендові кросівки.

Коли на світанку я вилізла з намету, щоб умитися крижаною водою з потоку, Богдан уже сидів біля вогнища. Варто було мені підійти ближче, як його щелепи стиснулися з таким хрускотом, що я навіть занепокоїлася за його зуби. Він зміряв мене важким, зневажливим поглядом з голови до ніг, демонстративно повернувся спиною й заходився з особливою люттю підтягувати стропи свого рюкзака.

«І що цього разу сталося з його чоловічим его?» — подумки закотила я очі. Учора ж нормально поговорили! Навіть спільну перемогу розділили, і куліш його я перед колегами похвалила, не ставши видавати, що він ледь не спалив табір, коли поставив пальник проти вітру. А сьогодні знову ввімкнув режим «пихатий сухар». Точно біполярка загострилася. Ну й нехай. Мене його таргани в голові зовсім не цікавлять. Не хай хоч гопак танцюють!

Головне, що Ксюша вчора весело відзвітувала: няня Оля напекла її улюблених млинців, і в них усе добре. Заради цього я готова витерпіти і весь цей тімбілдинг, і цього нестерпного «стажера».

Та Карпати вирішили випробувати нашу компанію по-дорослому.

Зранку ми минули спортивну базу, здійснивши останні цивілізовані заходи у відхожі місця, а не «в кущики», після чого вже рушили справжнім пішохідним маршрутом.

Спочатку все йшло більш-менш добре, але після обіду небо над хребтом, яким ми підіймалися, налилося важким свинцевим кольором. Вітер посилився так, що мої кучері почали вибиватися з-під кепки й лізти в очі, а повітря стало таким вологим, що дихати доводилося мало не через силу.

— Так, народ, ворушимо ластами! — гукнув Дмитро, звіряючись із картою. — Зараз як лине, а нам треба встигнути дійти до першого плато й протестувати новий намет «Екстрім-3000» під штормовим вітром!

Линуло за кілька хвилин. І не просто задощило. На нас буквально обвалилася глуха стіна сірої води. Гори миттєво розчинилися в тумані, стежка під ногами перетворилася на глиняне місиво, а великі краплі боляче шмагали по обличчю.

— А-а-а! Мої нігті! Моє волосся! — Люся впала в справжню істерику, намагаючись сховатися під кущем ялівцю, який не захищав узагалі ні від чого. Її яскраво-рожевий дощовик промок наскрізь за лічені секунди. — Дмитре! Олеже! Богданчику! Зробіть хоч щось! Я далі не піду! Я змерзла!

Віталік з Андрієм приречено тулилися під деревом, а Катерина лише тихо й безнадійно лаялася, викручуючи край куртки. Наш колектив «любителів активного відпочинку» капітулював перед першою ж серйозною грозою.

— Не стояти! — раптом гаркнув Богдан.

Його голос, перекриваючи рев бурі, прозвучав несподівано владно й жорстко. Жодного розслабленого вайбу стажера.

— Під деревами вас ще блискавкою пришибе! Віталіку, Андрію — швидко за мною на галявину! Дістаємо тенти! Олеже, тягни дівчат!

Я скинула рюкзак просто на мокру траву й на ходу витягла з верхнього клапана захисний чохол. Паніка — найгірший ворог у горах. Це я знала ще з дитинства.

— Христю, Катю, ловіть край! — крикнула я дівчатам, витягуючи зі свого рюкзака великий брезентовий тент, який прихопила зі складу у Львові всупереч усім Дмитровим інструкціям. — Натягуємо між трьома соснами! Швидко! Потім затягнемо під нього всі рюкзаки, бо вночі спати буде ні в чому!

Пальці миттєво заклякли від холоду, джинсові шорти промокли до нитки й неприємно липли до тіла, а мокре волосся прилипло до обличчя. Та я вперто в'язала вузли на слизьких гілках, закріплюючи відтяжки. Христина, підхопивши мій командний тон, напрочуд швидко зорієнтувалася й допомагала натягувати стропи. За три хвилини в нас уже було сухе укриття, під яке ми почали затягувати ревучу Люсю й мокрі речі.

Саме тоді на галявину вискочив Богдан. Він тягнув величезну сумку з тим самим тестовим наметом «Екстрім-3000», який Дмитро так прагнув перевірити.

Обличчя Богдана було сердитим, краплі води стікали по вольовому підборіддю, а мокра біла футболка щільно облягала широкі плечі.

Він кинув сумку на землю, збираючись розгорнути конструкцію, але вітер миттю підхопив легку алюмінієву дугу каркаса й потягнув її в бік лісу.

— Чорт! — вилаявся Богдан, намагаючись самотужки втримати намет.

Я, не роздумуючи ані секунди, вискочила з-під нашого тенту просто під зливу й усім тілом навалилася на протилежний край тканини, притискаючи її до каміння.

— Тримай дугу! Вставляй у правий паз! Ну! — крикнула я, відпльовуючись від потоків води.

Богдан здивовано звів на мене очі.

На мить у його погляді промайнуло щире розгублення. Він явно не очікував, що саме я кинуся під крижаний душ допомагати йому зі спорядженням, поки всі інші менеджери ховають речі під навісом.

Та вагався він недовго. Одним точним, сильним рухом загнав дугу у фіксатор, і намет, пружно натягнувшись, упевнено вистояв проти вітру.

Ми стояли навпроти одне одного навколішки в багнюці, важко дихаючи, утримували штормові відтяжки й намагалися натягнути додатковий тент поверх намету, який мав захистити від дощу не лише його самого, а й частину простору довкола.

Злива шмагала нас по спинах. А між нами, здавалося, повітря розжарилося до межі.

— Навіщо ти вилізла? — крізь зуби крикнув він, і в його голосі знову прозвучала та дивна, зла іронія. — Сиділа б зі своїми подружками. Чи боялася, що твій дорогий шовковий дощовик промокне? Важко без того комфорту, до якого звикла жити за чужий рахунок?

Я остовпіла.

Вода заливала очі, але навіть крізь пелену дощу я бачила його обличчя — холодне, звинувачувальне, сповнене якоїсь особистої образи.

«Та що я йому взагалі зробила?!»

— Знаєш що, стажере? — я різко смикнула відтяжку, намертво зав'язуючи її на кілочку, а тоді випросталася на весь зріст і глянула на нього згори вниз, попри потоки води, що били просто в лице. — Мій комфорт — це результат моєї власної праці. А от твої мізки, схоже, остаточно вимило цією зливою. Якби не мій тент, тестова лінійка спорядження вже пливла б униз грязюкою разом із усіма звітами! Тож закрий рота й працюй руками, раз уже взявся бути інструктором!