7 (2)

Богдан

— Вода закипіла, — Соня різко перевела погляд на телефон. — Вісімнадцята двадцять п'ять. Записуємо: п'ять літрів за десять хвилин. Твоя перестановка екрана зекономила нам дві хвилини. Засипай крупу, шефе.

Куліш із бриндзею та зеленню, який я приготував, колектив змітав так, ніби не їв кілька днів. Віталік з Андрієм навіть зізналися, що заради такої вечері готові мити казани хоч щоранку, а Люся захоплено щебетала, як «нашому стажерові личить кухарський фартух».

Я сидів трохи осторонь, ліниво крутячи в руках порожню миску. Мій внутрішній світ, налаштований воювати з «агресивними кар'єристками», дав відчутну тріщину.

Соня сиділа навпроти на колоді, і її вогняні кучері, підсвічені полум'ям пальника, робили її схожою на якусь карпатську мавку. Її розповідь про те, як у двадцять два роки вона залишилася сама й навчилася виживати, ніяк не виходила в мене з голови.

Було в цьому щось таке… Надто справжнє.

На якусь мить мені навіть здалося, що всі плітки Дмитра — лише заздрість ледачого колективу до красивої й сильної дівчини.

Але Карпати — місце контрастів. І мій романтичний настрій розлетівся на друзки ближче до півночі.

Коли табір остаточно стих, а Дмитро з Олегом пішли перевіряти намети, я повернувся до вогнища, щоб запакувати охололий тестовий пальник.

Соня сиділа на самому краю галявини, де скелі стрімко обривалися вниз, і судомно намагалася впіймати бодай одну поділку зв'язку. Я вже хотів був її покликати, але її голос — тихий, лагідний, зовсім не схожий на той крижаний тон, яким вона розмовляла зі мною, — змусив мене завмерти в тіні дерев.

— Так, мій хороший... — тихо промовила Соня в слухавку, притискаючи вільну руку до грудей. — Нарешті я до тебе додзвонилася. Як ти там без мене? Сумуєш?

У мене всередині ніби опустився прохолодний поршень. Я завмер, не сміючи поворухнутися.

— Я теж дуже сумую, зайчику, — продовжила вона, і в її голосі звучала така ніжність, якої вона, здавалося, ніколи не дарувала простим смертним. — Тут класно. Довкола гори, змії й цей нестерпний стажер Богдан, який удає із себе пупа землі... Так, привезу тобі смачної бриндзі, як ти любиш. Усе, цілую тебе. Дуже-дуже люблю. Скоро буду.

Вона завершила дзвінок, сховала телефон до кишені шортів і, важко зітхнувши, попрямувала до  намету.

А я залишився стояти в темряві, відчуваючи, як до горла підступає глуха, задушлива лють. «Зайчику». «Мій хороший». «Дуже люблю».

Який же я ідіот. Яким же кретином був якихось півгодини тому, коли мало не розчулився від її історії про важке сирітське життя.

Та вона просто першокласна акторка!

Розіграла переді мною драму, покліпала довгими віями на тлі порцелянових щік, а тепер нишком телефонує своєму татусикові — літньому Леву Михайловичу. Або якомусь іншому «спонсорові», який оплачує її гордий і незалежний спосіб життя у Львові. І бриндзю вона повезе саме йому!

Усі шматочки пазла, які мені підкинув Дмитро, зійшлися з моторошною точністю. І дорога няня, і її зневага до чоловіків-ровесників. Навіщо їй напружуватися, якщо є «дорогий зайчик», готовий розв'язати будь-яку проблему одним дзвінком? А всі ці розповіді про важку молодість — просто відпрацьований скріпт для наївних дурнів на кшталт мене, щоб не ставили зайвих запитань.

Я з розмаху жбурнув пластикову коробку від пальника до рюкзака.

Ну, вже ні, Софіє. Тепер — жодної поблажливості. Завтра почнеться справжній похід. Синоптики обіцяли дощ, і я особисто простежу, щоб ти пройшла цей маршрут за повною програмою. Подивимося, як твій «зайчик» допоможе тобі тягнути рюкзак крізь карпатську бурю. Гра триває.