7

Богдан

Перемогу в квесті Дмитро відсвяткував із розмахом — урочисто вручив мені й Соні яскравий пластиковий значок «Лідери племені». Дитсадок, чесне слово. Треба буде ще поговорити з ним про ці флешбеки до «пластунів».

Катерина з Віталіком відверто сумували, передчуваючи три дні миття казанків. Решта ж поки що була цілком задоволена. Щоправда, довго тішитися нашою перемогою нам із Сонею не судилося. Схоже, кузен вирішив вичавити з неї максимум.

— Отже, лідери! — Дмитро підступно потер долоні, щойно ми повернулися до вогнища. — Раз уже ви принесли найкращі продукти, то вам і карти до рук. Завдання на вечір: приготувати вечерю для всього табору з того, що вдалося добути. Але готуватимете на портативних газових пальниках «Слідопит». Нам їх видало керівництво вашого «Camp» і попросило обов'язково протестувати. От і перевіримо витрату газу та швидкість закипання п'яти літрів води під навантаженням. Соня фіксує час, а Богдан працює шеф-кухарем під її пильним керівництвом.

Я ледь стримав усмішку. Пильним керівництвом?

Дмитро явно забув, із ким розмовляє. Мало того, що «Camp» — практично мій другий дім і ці пальники я знаю до останнього гвинтика, так я ще й у горах далеко не новачок. Тут, у Карпатах, у мене є невеличкий дерев'яний будиночок, куди я тікав від столичної метушні. Тож готувати на багатті чи газовому пальнику я вмів не гірше ніж у власній кухні, а в поході почувався як риба у воді.

«Ну, тримайся, Соню, — подумав я, відкриваючи коробку. — Зараз побачиш, що таке справжній чоловік у польових умовах. Ще проситимеш показати, як правильно регулювати полум'я».

Я вправно, за кілька секунд, звичним рухом накрутив балон на перехідник зі зворотною різьбою, перевірив ущільнювальне кільце й одним клацанням запалив рівне потужне синє полум'я.

Справжній майстер-клас.

Я переможно глянув на Соню, очікуючи бодай крихту здивування. Та вона навіть бровою не повела. Спокійно стояла поруч із телефоном, у якому вже працював секундомір, і блокнотом у руках.

— Час — вісімнадцята п'ятнадцять. Балон повний, — чітко продиктувала вона. — Вітрозахисний екран посунь трохи лівіше, стажере. Потік повітря йде з ущелини. У тебе падає ККД пальника.

Я подумки вилаявся. Але екран переставив. Вона мала рацію.

Вирішивши добити її своїми кулінарними талантами, я дістав похідний ніж і взявся варити куліш. Картопля, цибуля, сало — усе летіло під лезом із вправністю шеф-кухаря дорогого ресторану. Цибулю я різав, попередньо змочивши ніж у крижаній воді зі струмка, щоб не різало очі.

— Отакої, — пролунав над вухом її прохолодний голос. — А стажер, виявляється, вміє тримати ножа. І про холодну воду знає. Я вже думала, ти тільки Люсині рюкзаки носити вмієш.

— На відміну від деяких міських менеджерів, я вмію виживати сам, Софіє, — відповів я, не відриваючись від дошки. — І стороння допомога мені не потрібна. Я й багаття розпалю в будь-яку зливу, і вечерю на десятьох приготую. Тож твоя броня «сильної й незалежної жінки» на мене особливого враження не справляє. У горах це більше схоже на звичайну пиху.

Соня присіла на сусідню колоду, обійнявши руками коліна.

— Ти плутаєш пиху зі звичкою, Богдане, — тихо мовила вона, дивлячись на воду, що починала кипіти. — Коли в тебе на руках дитина, а тобі самій ледь виповнилося двадцять два, дуже швидко вчишся робити все самотужки. І багаття розпалити. І дров нарубати. І вечерю з нічого зварити.

На кілька секунд між нами запала глуха тиша.

— Вода закипіла, — Соня різко перевела погляд на телефон. — Вісімнадцята двадцять п'ять. Записуємо: п'ять літрів за десять хвилин. Твоя перестановка екрана зекономила нам дві хвилини. Засипай крупу, шефе.

Куліш із бриндзею та зеленню, який я приготував, колектив змітав так, ніби не їв кілька днів. Віталік з Андрієм навіть зізналися, що заради такої вечері готові мити казани хоч щоранку, а Люся захоплено щебетала, як «нашому стажерові личить кухарський фартух».

Я сидів трохи осторонь, ліниво крутячи в руках порожню миску. Мій внутрішній світ, налаштований воювати з «агресивними кар'єристками», дав відчутну тріщину.

Соня сиділа навпроти на колоді, і її вогняні кучері, підсвічені полум'ям пальника, робили її схожою на якусь карпатську мавку. Її розповідь про те, як у двадцять два роки вона залишилася сама й навчилася виживати, ніяк не виходила в мене з голови.

Було в цьому щось таке… Надто справжнє.

На якусь мить мені навіть здалося, що всі плітки Дмитра — лише заздрість ледачого колективу до красивої й сильної дівчини.

Але Карпати — місце контрастів. І мій романтичний настрій розлетівся на друзки ближче до півночі.

Коли табір остаточно стих, а Дмитро з Олегом пішли перевіряти намети, я повернувся до вогнища, щоб запакувати охололий тестовий пальник.

Соня сиділа на самому краю галявини, де скелі стрімко обривалися вниз, і судомно намагалася впіймати бодай одну поділку зв'язку. Я вже хотів був її покликати, але її голос — тихий, лагідний, зовсім не схожий на той крижаний тон, яким вона розмовляла зі мною, — змусив мене завмерти в тіні дерев.

— Так, мій хороший... — тихо промовила Соня в слухавку, притискаючи вільну руку до грудей. — Нарешті я до тебе додзвонилася. Як ти там без мене? Сумуєш?

У мене всередині ніби опустився прохолодний поршень. Я завмер, не сміючи поворухнутися.

— Я теж дуже сумую, зайчику, — продовжила вона, і в її голосі звучала така ніжність, якої вона, здавалося, ніколи не дарувала простим смертним. — Тут класно. Довкола гори, змії й цей нестерпний стажер Богдан, який удає із себе пупа землі... Так, привезу тобі смачної бриндзі, як ти любиш. Усе, цілую тебе. Дуже-дуже люблю. Скоро буду.

Вона завершила дзвінок, сховала телефон до кишені шортів і, важко зітхнувши, попрямувала до  намету.

А я залишився стояти в темряві, відчуваючи, як до горла підступає глуха, задушлива лють. «Зайчику». «Мій хороший». «Дуже люблю».