6

Соня

Усю дорогу назад до табору в мені буквально все кипіло. Я йшла швидким кроком, навмисно обираючи крутіші стежки, аби той жиголо позаду довше хрипів під вагою бідона з молоком.

«Міське опудало» — вуйко Михайло підібрав для нього просто ідеальне визначення!

Вирішив продемонструвати мені свої «чоловічі методи закупівель»! Шовінізм у чистому вигляді. «Бізнес і закупівлі — чоловіча справа, Софіє. Не відставай і мовчи». Авжеж, уже біжу! Приперся сюди весь такий доглянутий, м'язистий, у білосніжній футболці, причепив бейджик працівника івент-агентства й думає, що Бога за бороду впіймав. Та він у цих горах і дня не протримається без свого GPS і кондиціонера! М'язи, накачані в спортзалі, не замінять досвіду!

Найбільше мене розлютило те, з якою легкістю він назвав пам'ять про моїх батьків «кумівством». Та звідки йому знати, як це — за один день залишитися круглою сиротою з дворічною сестричкою на руках? Що б він сам робив, якби знав, якою ціною мені дався кожен крок, кожен вивчений параграф підручника й кожна безсонна ніч, поки я намагалася побудувати для Ксюхи безпечний світ?

Для нього все просто: якщо дівчина молода, не падає перед ним ниць і не вішається на шию при кожній нагоді, як та ж Люся, то вона неодмінно прокладає собі дорогу якимись сумнівними зв'язками. Я ж бачила, як він дивився на мене в офісі — оцінювально, з ледь помітною зневагою. Напевно, вже наслухався пліток про те, що Лев Михайлович узяв мене на роботу «за гарні очі».

— Соню! Стій... зачекай! — почувся позаду важкий, уривчастий голос.

Я озирнулася.

Богдан стояв посеред схилу, важко дихаючи. На чолі блищали краплини поту, а пальці побіліли, міцно стискаючи ручку бідона. Але навіть у такому розпатланому вигляді, з темним волоссям, розтріпаним вітром, він мав до біса привабливий вигляд. Наче зійшов із постера якогось шоу про виживання, де супермоделі й актори випробовують себе в дикій природі.

— Чого тобі, стажере? — Я схрестила руки на грудях, дивлячись на нього згори вниз. — Молоко розлив?

— Софіє, я... — він поставив бідон на траву й випростався, намагаючись повернути собі втрачену гідність. — Щодо твоїх батьків... Я не знав. Мені ніхто не казав... Коротше, вибач. Це було грубо й нетактовно.

Я на мить завмерла. Почути вибачення від такого типу — це вже щось із розряду фантастики.

На його обличчі не було звичної зверхньої посмішки. Лише якесь дивне, розгублене відчуття провини, ніби він справді зрозумів, що переступив межу.

— Забули, — коротко відповіла я, хоча всередині трохи відлягло. — Забирай свій бізнес-провіант і ходімо. Дмитро, мабуть, уже казани приготував. А мити їх мені зовсім не хочеться.

Коли ми повернулися до табору, колектив зустрів нас дружнім вигуком.

Віталік із Катериною принесли з хутора лише половину підсохлого батона й пакет скислого кефіру. Навіть Люся з Олегом принесли щось корисне, хоч і дісталися табору значно пізніше за нас. Добре, хоч ніхто не заблукав.

Побачивши нашу здобич, Дмитро урочисто оголосив нас із Богданом «Лідерами племені».

А плечі Віталіка безсило опустилися — перспектива три дні відмивати закіптюжені казани його явно не тішила.

— Сонечко, золото ти наше! — Христина кинулася мене обіймати, щойно відчула запах свіжого хліба. — Ну, як ти їх там умовила? Я так і не змогла нормально порозумітися з тими гуцулами. Самі «йо-о» та «йо-о», а за людську ціну нічого не купиш! А цей Богдан хоч чимось допоміг, окрім того, що працював тягловою силою?

Я скоса глянула на Богдана. Він саме відтирав руки після металевої ручки бідона і, спіймавши мій погляд, завмер. У його очах читалося німе запитання:

«Здаси мене чи ні?»

Якби я зараз сказала, що він ледь не зірвав усю справу своїм «жорстким пресингом», Катя з Христиною до кінця походу не дали б йому спокою своїми жартами.

— Допоміг, — несподівано навіть для себе збрехала я, відводячи очі. — Донести молоко таким схилом — теж стратегічно важливе завдання. Тож перемога спільна.

Богдан здивовано підняв брову. На його губах майнула ледь помітна, але цього разу абсолютно щира усмішка.

«Гаразд, жиголо... Один — один», — подумала я, закидаючи рюкзак до намету.

Та розслаблятися я не збиралася. Попереду було ще вісім днів походу. І інтуїція вперто підказувала мені, що цей «простий стажер» ще не раз підкине сюрпризів.