5

Богдан

— Ну що, мої сухопутні пінгвіни! — Дмитро застрибнув на трухлявий пень посеред галявини, де ми розбили наш перший табір, зійшовши з асфальтованої дороги на спеціально облаштовану стоянку.

Чесно кажучи, пройти навіть перші п’ятнадцять кілометрів до спортивної бази, що була початком основного маршруту, з офісними працівниками за один день ми й не розраховували. Тому ці перші п'ять кілометрів були лише розминкою. Та й сам день присвячувався тому, заради чого ми, власне, офіційно й подалися в гори, — вправам на згуртування команди.

— Отож, мої клишоногі ведмедики, переходимо до активної фази тімбілдингу. Сьогодні на порядку денному квест «Виживи й нагодуй ближнього». Усі ви поділитеся на пари. Кожна пара отримує мапу, компас і рівно двісті гривень. Ваше завдання — дістатися до ринку або ферми, домовитися з місцевими й принести до табору стратегічний запас: бринзу, домашній хліб і молоко. Хто принесе більше й якісніше, вклавшись у бюджет, той отримає звання «Лідери племені» та звільнення від миття казанів на три дні. Ринок є у самій Ворохті, звідки ми й почали похід. А через ліс, якщо йти за картою, можна вийти до кількох господарств. Усе позначено, вам залишається лише домовитися зі своєю парою й обрати напрямок!

Колектив помітно пожвавився. Мити величезні закіптюжені казани в крижаному струмку не хотілося нікому.

— До речі, пари визначимо жеребом. Щоб усе було чесно, у цю кепку я кинув жіночі імена, а в цю — чоловічі.

Дмитро зробив театральну паузу, удаючи, ніби навмання нишпорить руками в кепках, і почав витягати папірці.

— Отже, Віталік іде з Катериною, Андрій — із Христиною, Олег бере під крило Люсю… А наш стажер Богдан — у парі із Сонею.

Він хитро глянув на мене, і в мене всередині недобре тенькнуло.

— А ваш покірний слуга залишиться стерегти речі в таборі. Уперед! Час пішов!

Я повільно повернувся до Софії. Вона вже перераховувала видані Дмитром двісті гривень із таким виглядом, ніби звіряла річний фінансовий звіт.

— Ну що, напарнице, — я підійшов ближче, вмикаючи режим «упевненого мачо». — Карту й компас дай мені. У топографії я розбираюся. Твоє завдання — не відставати й мовчати, коли я вестиму перемовини на ринку. Закупівлі й бізнес — чоловіча справа. Повір моєму досвіду.

Соня підвела на мене очі. Здавалося, веснянки на її носі навіть підстрибнули від обурення.

Мовчки засунувши гроші до кишені шортів, вона вихопила в мене мапу й, навіть не глянувши на компас, упевнено рушила в бік густого смерекового лісу.

— Гей! Х'юстоне, у нас проблеми! Нам в інший бік! — гукнув я, дивлячись, як вона вже віддаляється від галявини.

— Твій «Х'юстон» заведе тебе просто в болото, стажере, — кинула вона через плече, навіть не сповільнюючи кроку. — Якщо хочеш повертатися дорогою або грузнути по пояс у багнюці — звертай праворуч. Там ще навесні все розмило. А нормальні люди ходять через стару вирубку.

Я стиснув зуби й мовчки пішов за нею. Сперечатися не хотілося, а доводити щось до отримання результату було безглуздо. І, як згодом виявилося, повірити їй таки варто було.

Хвилин за тридцять ми справді вийшли на суху, добре втоптану стежку, яка плавно вела до мальовничого невеликого присілка. Навколо пахло парним молоком, димом із печей і свіжоскошеною травою. На маленькому майданчику біля дерев'яної церкви місцеві бабусі й дідусі розкладали свій нехитрий крафтовий товар.

Соня, схоже, ходила цим маршрутом не вперше. От і знала, де можна закупитися, не повертаючись до Ворохти.

— Дивись і вчися, — тихо мовив я, поправляючи комір футболки. — Зараз покажу, як ведуть переговори. Головне в закупівлях — жорсткий пресинг і грамотна аргументація.

Я рішуче підійшов до колоритного карпатського дідуся у кептарі та фетровому капелюсі, перед яким стояли дерев'яні діжечки з білосніжною бринзою.

— Добрий день, шановний! — заговорив я своїм найприємнішим діловим голосом. — Нам потрібно три кілограми бринзи. Але, чесно кажучи, ціна у вас зависока для регіонального ринку. Може, зробите нам тридцятивідсоткову знижку як гуртовим покупцям? Усім буде вигідно.

Дід повільно підняв на мене важкий погляд, затягнувся люлькою й так протяжно промовив:

— Йо-о-ой...

Після чого сухо мовив:

— Слухай, паничу. Моя бриндзя три місяці на полонині достигала. Не до вподоби ціна — їдь до супермаркету у Львові та купуй собі пластилін. Вільний.

Я розгубився. Усі мої ділові звички розбилися об непохитний гірський характер. Уявляю, як Дмитро з мене реготатиме. Ганьба.

І тут уперед ступила Соня. Вона м'яко відсунула мене плечем, підійшла до дідуся — і її обличчя змінилося. Куди поділася холодна бухгалтерка? Вона тепло, щиро всміхнулася.

— Слава Ісусу, вуйку Михайле! — заспівала вона. — Як ваше здоров'ячко? Як ваші овечки? Цього року травиця добра, соковита. Бриндзя, певно, вдалася добра-добра?

Дід одразу відклав люльку, а суворе обличчя розпливлося в добродушній усмішці.

— Слава навіки! Та бриндзя — чистий мед! А ти ж чия будеш? Очі ніби знайомі... І кучері руді, як сонечко...

— А я Софійка, донька Петра... Ну, того, що в лісництві працював. Пам'ятаєте?

Дід аж руками сплеснув.

— Петрова доня?! Та невже?! Як же ти виросла, красуне! А ми ж твого татка всі пам'ятаємо. Золотий чоловік був. Гори любив... А це що за міське опудало з тобою ходить та ще й знижки мені рахує?

Він неприязно тицьнув пальцем у мій бік.

Я аж закашлявся, відчуваючи, як вуха заливає жар. «Міське опудало»?! Я?!

— Та то наш стажер, Богданчик. Він хороший, тільки ще трохи дурненький, — Соня озирнулася до мене й так невинно, по-янгольськи всміхнулася, що мені захотілося крізь землю провалитися. — Не гнівайтеся на нього, вуйку. Нам би вашої славної бриндзі та домашнього хлібця. Бюджет у нас скромний — начальство попалося скупердяйкувате.

— Та для Петрової доні — усе зробимо! — заметушився дід. — І бриндзі дам від душі, і вуйко Степан он молока наллє за пів ціни, і до Марії по хліб зараз збігаю!