4

Богдан

Якщо у львівському офісі Софія здавалася мені просто суворою, пихатою бухгалтеркою, яка ховалася за скельцями окулярів, то на заправці біля Ворохти, де наш мікроавтобус зробив останню зупинку перед виходом на маршрут, мій шаблон дав першу тріщину.

Із дверей заправки вона вийшла вже без окулярів — мабуть, змінила їх на лінзи. Але найголовніше… її волосся. В офісі це шалене полум'я було туго скручене в нудний прилизаний пучок. Тепер же Соня просто розпустила його, і на плечі їй ринула ціла хвиля пружних, яскраво-рудих кучерів, що буквально сяяли на сонці, мов чиста мідь. На блідому обличчі проступили дрібні бешкетні веснянки, а очі із тьмяно-сірих перетворилися на глибокі, кольору грозового неба.

Вона стояла край дороги, підставивши обличчя гірському вітру, у простій білій футболці та джинсових шортах. І в ній не залишилося ані краплі тієї сірості, яку вона так старанно демонструвала під час нашої першої зустрічі в офісі.

Я спіймав себе на тому, що вже добрих три хвилини витріщаюся на неї. Гарна, зараза. І від цього всередині ставало лише ще лютіше. Напевно, Лев Михайлович теж не встояв перед цією рудою пожежею. Такі жінки знають собі ціну й уміють користуватися своєю зовнішністю, щоб крутити чоловіками. Моя колишня теж знала, як стати до світла, щоб здаватися беззахисним янголом, поки її адвокати переписували на неї мою нерухомість.

— Ну що, команда «Camp»! Вивантажуємося! — гучно скомандував Дмитро, вистрибуючи з машини. — Кінцева точка — підніжжя хребта. Перевіряємо спорядження! Попереду перший підйом до турбази. Поки що дорога буде рівна й нескладна — саме перевіримо ваші можливості та спорядження. А вже від турбази почнеться дикий ліс.

Колектив повилазив назовні з таким виглядом, ніби їх привезли на Голгофу.

— Ой, матінко, а чому тут так сиро? — захникала Люся, гидливо дивлячись на траву, розмоклу від роси. Її метрові неонові нігті загрозливо блищали, поки вона намагалася вхопитися за лямку рюкзака. — Богданчику, любенький, а ти не допоможеш мені затягнути ці штуки на поясі? А то мені тисне... та й узагалі він такий важкий!

Люся миленько надула губки й зазирнула мені в очі.

Ось він, звичний сценарій. Тендітна міська панянка просить сильного чоловіка про допомогу. Підсвідомо мені це навіть лестило — зрештою, я приїхав сюди, щоб показати цим ледацюгам, хто тут справжній лідер.

— Без проблем, Люсю. Давай сюди, — я ступив до неї, вправно перехопив стропи рюкзака, затягнув фіксатори й допоміг закинути ношу на спину.

Люся вдячно пискнула й ледь не притулилася до мене своїм пишним бюстом.

Задоволений собою, я озирнувся, щоб подивитися, як там наша «головна зірка» Соня. Напевно, зараз почне вимагати, щоб її рюкзак ніс Віталік чи Андрій.

Та Соня навіть не дивилася в наш бік.

Вона впевнено стояла біля багажного відділення, однією рукою притримуючи свій величезний, ущерть набитий рюкзак — між іншим, одну з наших «чоловічих» тестових моделей об'ємом сто двадцять літрів. Без жодного стогону чи скарги вона різким рухом підкинула його на коліно, просунула руку в лямку, провернулася й закинула на спину.

Клац!

Поясний замок застебнувся з ідеальним, професійним звуком. Її рухи були настільки точними й відпрацьованими, ніби вона займалася цим усе життя.

Ще один клац — і затягнувся нагрудний ремінь.

— Соню, тобі не важко? — гукнув Андрій, намагаючись удавати джентльмена, хоча сам похитувався під вагою власного рюкзака. — Може, Богдан допоможе? Він у нас хлопець міцний, стажер усе-таки, хай відпрацьовує чайові. Ха-ха.

Соня повернула голову. Вітер кинув їй на обличчя пасмо рудих кучерів. З-під цього вогняного чуба її очі різонули мене крижаною зневагою. Вона ковзнула поглядом по Люсі, яка все ще трималася за моє плече, і коротко, сухо всміхнулася.

— Дякую, Андрію, але стажер зараз зайнятий важливішими... рятувальними роботами, — у її голосі бриніла відверта насмішка. — Зі своїм спорядженням я впораюся сама. На відміну від декого, я вмію читати інструкції до товарів, які ми продаємо.

Вона розвернулася, натягнула на голову бейсболку, поправила козирок і першою рушила асфальтованою дорогою в бік гір, задаючи темп усьому загону.

Я залишився стояти, відчуваючи, як усередині все закипає від глухої люті. Горда. Надто горда й незалежна. Вважає себе кращою за всіх? Думає, якщо за її спиною колись стояв впливовий покровитель, то тепер вона головна?

— Ну що, Бодю, — тихо прошепотів Олег, підійшовши ззаду й усміхаючись у вуса. — Схоже, твоя порція чоловічого авторитету щойно розбилася об скелі бухгалтерії. А дівчина в горах явно не вперше. Дивися, як іде — крок рівний, дихання не збивається. Ех, розумію... Сам такий. Хочеться ж, щоб дівчата дивилися на тебе як на героя. А тут такий облом.

— Це лише перший кілометр, Олеже, — крізь зуби процідив я, поправляючи лямки власного рюкзака й починаючи підйом услід за вогняною маківкою Соні. — Подивимося, що заспіває ця амазонка, коли ми дістанемося до крутого затяжного підйому, а надвечір у неї відваляться плечі. Рано чи пізно вона зламається. І тоді ми поговоримо вже по-іншому.