3

Богдан

Львівський офіс фірми продажу товарів для активного відпочинку «Camp» гудів, мов розворушений вулик. Коли ми з Олегом — професійним інструктором Дмитра — зайшли до приймальні, мене ледь не оглушив тріск пакувального скотчу та жіночий сміх.

— Хлопці, ви від Дмитра? Та ви ж наше спасіння! — до нас одразу підпливла Люся.

Дмитро не збрехав: обтислий топ, глибоке декольте, вії, якими можна здіймати пориви вітру, і довгі неонові нігті, якими вона саме безуспішно намагалася застебнути блискавку на новенькому фірмовому рюкзаку.

— Я Люся. Скажіть, а ми точно не помремо там від холоду? Я взяла три піжамки, але фен, здається, вже не вміщується...

Олег розуміюче всміхнувся, миттєво ввімкнувши режим «галантного рятівника», а я ледве стримав зітхання. Рік тому моя колишня дружина Елеонора з таким самим невинним виразом обличчя відсудила в мене половину активів і столичну квартиру, паралельно розповідаючи суду, як я «морально пригнічував її тендітну натуру». Відтоді мене буквально відвернуло від типажу «фатальної жінки» й агресивних хижачок, які ховаються за маскою наївних панянок.

— Не хвилюйтеся, Люсенько, ми вас зігріємо, — підморгнув Олег. — Ви ж, феє, сподіваюся, знаєте: мене звати Олег, а це мій стажер Богдан. Він у нас хлопець небагатослівний, зате рюкзаки носить чудово.

Я кивнув, удаючи суворого помічника, й обвів поглядом офіс. Віталік з Андрієм захоплено сперечалися, чи влізе ящик пива до штурмового рюкзака. Менеджерка Христина, судячи з бейджа, в трубку голосно когось вичитувала, водночас запихаючи до сумки спальник. А в кутку, за невисокою перегородкою бухгалтерії, сиділа, вочевидь, Соня.

Без макіяжу, мідне волосся зібране в тугий пучок, на носі — окуляри в тонкій оправі. На перший погляд — звичайна сіра мишка, якби не постава: рівна, горда, навіть трохи зухвала. Вона швидко стукотіла по клавіатурі, заповнюючи якісь відомості. Поруч стояв рюкзак — акуратно складений, стягнутий за всіма правилами альпінізму. Жодних випнутих грудок, жодних баночок чи пляшечок із комбучею. У бічній кишені зручно примостився термос із нашої ж лінійки.

— Сонечко, ну підпиши обхідний лист, — сміючись, підійшла до її столу Христина. — Івентники вже приїхали. Кажуть, новий шеф із Києва ще до приїзду лютує й засилає перевірки. Дмитрик мусить переслати йому копію. Тож треба вирушати, поки нас просто тут усіх не звільнили.

— Зараз, Христю, дві хвилини, — голос у Соні був рівний і прохолодний. — Пересилаю останні настанови няні. Ксюша залишиться під наглядом на кілька днів, але мені потрібно звести можливі проблеми до мінімуму.

«Пересилаю няні», — подумки повторив я, відчуваючи, як усередині закипає роздратування.

Отже, Дмитро мав рацію. Мати-одиначка, яка живе завдяки щедрості колишнього начальника Лева Михайловича. Напевно, і гроші на дорогу няню — з тих самих «премій», які їй виписували за гарні очі.

Соня підвелася, взяла теку й попрямувала до нас. Проходячи повз Люсю, вона ковзнула по мені швидким поглядом сіро-сталевих очей. Жодної тіні кокетства, жодної усмішки. Лише холодний, уважний, оцінювальний спокій. Вона явно не збиралася грати очима «стажерові з івент-агентства».

— Добрий день. Я — Софія, бухгалтерка, — вона простягнула Олегові, а потім мені документи. — Тут підписані інструкції з техніки безпеки від усього колективу. І специфікація спорядження, яке ми беремо на тест-драйв. Кожен пункт буде перевірено в горах: як тримає вологу, як працюють фіксатори. Нам потрібно відзвітувати перед новим директором.

— Яка суворість, — хмикнув я, не стримавшись, і міцно потиснув її долоню. Рука в неї була маленька, але хватка упевнена. — Не хвилюйтеся, оформимо ваш звіт якнайкраще, пані бухгалтерко. Головне, щоб ви самі в горах не зламалися під вагою цих палиць і звітів. Гори — це вам не цифри в Excel. Там доведеться поплакати, коли ніжки втомляться.

Соня повільно повернула голову в мій бік. За скельцями окулярів її очі небезпечно звузилися. Мій випад вона зчитала миттєво.

— Мої ноги, молодий чоловіче, звикли ходити землею, а не лише натискати педалі дорогого автомобіля, — спокійно, але з відчутним натиском відповіла вона. — За себе я подбаю сама. А ви краще простежте, щоб Люсині піжамки не промокли. Це, здається, ваш прямий обов'язок як... стажера.

Вона розвернулася й пішла збирати решту документів.

Я залишився стояти, відчуваючи, як до обличчя приливає жар. Яка ж пихата стерва. Один в один Елеонора, яка завжди розмовляла з людьми так, ніби вони — бруд під її брендовими туфлями. Сама й багаття не розпалить, зате гонору — на цілий гірський хребет.

— Ого, — тихо присвиснув Олег мені на вухо. — А бухгалтерка у вас із характером. Та ще й із кігтиками.

— Нічого, — крізь зуби процідив я, дивлячись услід Соні, яка легко, одним рухом, закинула на плече важезний рюкзак. — У горах ці кігтики швидко обламаються. Подивимося, як вона заспіває на третій день під дощем.

Я був абсолютно впевнений, що Соня — розпещена утриманка, яка лише вдає із себе сильну жінку. І подумки поставив собі за мету: за ці десять днів змусити її визнати, що без чоловічої допомоги й без заступництва начальства вона — ніщо.

Якби ж я тільки знав, наскільки сильно помилявся.