1

Богдан

— Дмитре, ти з глузду з'їхав? Я директор компанії, а не аніматор для виїзних пиятик, — я потер перенісся, дивлячись у вікно свого нового кабінету.

Кабінет, варто визнати, був колоритний — величезна квартира в старовинному австрійському будинку, ліпнина на стелі, паркет тихо поскрипував, а з вікна відкривався вид на Ратушу. Попередній директор, Лев Михайлович, облаштував тут справжнє сімейне гніздечко для регіональної філії. І все було б нічого, якби показники цього «гніздечка» за останній квартал не просіли так, ніби тут не елітне туристичне спорядження продають, а просто цілодобово п'ють каву.

— Та годі тобі, Бодю! Послаб краватку. Уже рік, як розлучився, нарешті втік із того Києва. Попереду нове життя! Тут усі свої. Вся рідня тебе підтримає. Та й дівчата в нас кращі за столичних горгон! — Дмитро, мій двоюрідний брат і за сумісництвом директор івент-агентства «Горизонт», безцеремонно закинув ноги на вже мій лакований стіл.

Його офіс розташовувався буквально за стіною, у цьому ж крилі будівлі, тож про моїх майбутніх підлеглих він знав значно більше, ніж я.  Та й взагалі, я лише сьогодні вперше прибув на нове місце роботи, отримавши посаду регіонального директора. 

— Лев Михайлович зовсім розслабив колектив. От побачиш — вони новопризначеного київського начальника боятимуться як вогню. Одразу причаяться й почнуть удавати бурхливу діяльність. А так ми організуємо їм десятиденний тест-драйв їхніх же наметів і спальників у Карпатах. Офіційно — прощальний тімбілдинг від Лева Михайловича. Ти підеш із моїм інструктором Олегом як «стажер». Подивишся на свій колектив зсередини, якщо вже так хотів пізнати всіх ближче. Ну, давай, ми такі тест-драйви не перший раз організуємо. Не був би впевнений — не пропонував!

Я на мить замислився. У його словах була логіка. Після розлучення я й справді загруз у звітах і графіках, майже розучившись розуміти людей. Мені була потрібна команда, на яку можна спертися, а не просто налякані підлеглі. Щоб закріпитися тут, у значно ріднішому для себе місті, доведеться швидко й суттєво піднімати показники продажів. А для цього мені конче треба мотивований колектив. 

— Гаразд, — повільно мовив я. — Припустімо. Але хто вони взагалі? Лев Михайлович запевняв, що це «золоті люди».

Дмитро хитро примружився й посунувся ближче:

— Ну, слухай. Твоє королівство — ще той квітник. Їдальня, як знаєш, на першому поверсі спільна, тож я часто перетинався з ними і там, і на поверсі. Менеджери Віталік і Андрій — нормальні хлопці, але ліниві. Їм би тільки зависати в комп'ютерних іграх, поки ніхто не бачить. Постійно за обідом про свої танчики теревенять. Катерина із сапорту — вічно втомлена мама двох дітей. Їй би хоч трохи відволіктися від своїх «янголят», тому балакає про все, що завгодно інше, без упину, аби її лише хтось слухав. Христина — менеджерка з продажу, справжня бойова жінка: язик гострий, як бритва, та й красуня до того ж. Такій палець до рота не клади! Секретарка Люся... О-о-о, Люся — це місцева визначна пам'ятка. Фігура — хоч у рамку став, нігті разом із грудьми першими з ліфта виходять, а губи — справжня спокуса. Залицяльники мало не щотижня нові під дверима товчуться, але все в межах пристойності.

— Меню привабливе, але я приїхав працювати, а не крутити романи, — сухо перебив я брата.

— І даремно! Час уже когось впустити до свого серця, Богдане. Досить хиріти над балансами, — Дмитро посерйознішав. — Але взагалі тримай вухо гостро. Є у вас там ще одна... темна конячка. Соня. Бухгалтерка.

— А з нею що не так? За документами — звіти ідеальні, не причепишся.

Дмитро невизначено знизав плечима й стишив голос:

— Вона працює тут років п'ять, ще відразу після інституту Лев Михайлович її й прилаштував. Його протеже. Дівчина симпатична, але ніби крижана. Майже ні з ким не спілкується, на корпоративи не ходить. І розумієш... старий бос надто вже її опікав. То підвезе машиною, то премію випише, то серед дня відпустить. В офісі всі переконані, що вона була його таємною коханкою.

Усередині мене неприємно кольнуло. Терпіти не можу кумівства й кар'єрного просування через ліжко.

— У Лева Михайловича ж, здається, є дружина?

— Отож-бо! Тому все тримали в найсуворішій таємниці. А ще в цієї Соні є донька. Маленька, років сім, мабуть. Іноді забігала до офісу. Так ось Люся з приймальні клялася, що дівчинка підозріло схожа на Лева Михайловича в молодості. Мовляв, десь бачила його стару фотографію. Коротше кажучи, ця Соня — пані з подвійним дном. Удає із себе матір-одиначку, викликає жалість, а насправді, схоже, непогано влаштувалася за рахунок колишнього шефа.

Я насупився, дивлячись на чистий аркуш паперу на столі. Отже, бухгалтерка на утриманні, яка тримає весь офіс у кулаці завдяки зв'язкам зі старим керівництвом? Чудово. А я ще сподівався, що хоч один справді компетентний спеціаліст тут знайдеться.

— Ну що, стажере Богдане, — Дмитро з розмаху ляснув мене по плечу, вириваючи з думок. — Готовий потягати рюкзаки й подивитися, як твоя «бухгалтерка» виживатиме без м'якого шкіряного крісла та заступництва начальника? Олега я вже попередив. Він знає нашу легенду.

— Готовий, — відповів я, відчуваючи, як усередині прокидається спортивний азарт. — Подивимося, що вони за пані та панове.