Епілог

Світло в студії центрального телеканалу сліпило очі і, здавалося майже відчутним на шкірі. У повітрі висіла та особлива, солодка напруга перед ефіром.

- Десять секунд до виходу! – пролунав у мікронавушнику Кіри сухий голос редактора. – Кіро, тримай темп, ти в кадрі, все чудово. Три, два, один...

Кіра повільно, майже непомітно видихнула, вирівняла спину й посміхнулася прямо в червоний вогник центральної камери. На ній був бездоганно викроєний жакет, який підкреслював її фігуру, стриманий макіяж і вишукана укладка. Жодного тремтіння в пальцях. Жодного страху…

Минуло вже кілька місяців відтоді, як вона повернулася з Карпат і подала свій підсумковий спецрепортаж на кафедру. Декан дотримав слова: вражений її сміливістю, вмінням тримати структуру й відчувати людські емоції в кадрі, він особисто порекомендував дівчину генеральному продюсеру провідного інформаційного холдингу країни. Вона починала з нічних новинних випусків, але завдяки своєму характеру, впертості та перфекціонізму швидко виборола собі місце під сонцем.

Сьогодні Кіра вперше вела підсумковий, вечірній випуск – престижний блок новин.

- Дякуємо, що залишаєтеся з нами, - її голос пролунав у мільйонах телеекранів країни: м’який, чіткий і переконливий. – Наступний матеріал – про те, як реставрація історичних підземель Львова змінює обличчя сучасного туризму. Наш спецкор підготував ексклюзивний репортаж з місця подій...

Поки на екрані йшов сюжет, Кіра на секунду опустила очі до планшета, поправляючи тексти наступних новин. Вона відчувала дику, затишну гордість за себе. Вона була на своєму місці. Кіра не просто виконувала роботу – а керувала інформаційним потоком, і це давало їй неймовірне відчуття сили.

У кутку студії, за межами світлової плями софітів, м'яко почулися кроки.

Кіра ледь помітно ковзнула поглядом убік. За склом режисерського пульта, поруч із гостьовими кріслами, стояв Яр. На шиї у нього висів професійний перепустковий бейдж, а в руках він тримав роздруківки. Після того успішного проекту декан порекомендував і його як талановитого, нестандартного оператора. Тепер Яр працював у репортажній групі каналу.

Він помітив її погляд, дружньо й підбадьорливо посміхнувся та показав їй у повітрі великий палець. Між ними більше не було жодного флірту чи дитячих претензій. Офіційне спростування в університеті й доросле рішення Яра тоді, на сцені, остаточно змили весь негатив. Вони стали чудовою, надійною творчою командою.

- П'ять секунд, повертаємося в студію! – пролунало в навушнику.

Кіра миттєво зібралася, знову підняла очі на камеру й допрацювала випуск до останньої секунди.

- Це були головні події дня. З вами була Кіра С. Дбайте про себе й своїх близьких. Гарного вечора.

- Стоп! Знято! – крикнув режисер. – Усі вільні! Кіро, молодчина! Все пройшло чудово! Можеш відпочивати.

У студії пролунали тихі аплодисменти технічної групи. Кіра встала з-за столу, розправляючи спідницю, і нарешті дозволила собі полегшено зітхнути. До неї одразу підійшов Яр, тримаючи в руках її телефон.

- Ну що, зірко новин, вітаю, - посміхнувся він, подаючи їй гаджет, який безперервно вібрував від повідомлень. – Декан уже написав мені три простирадла про те, як пишається своєю випускницею. Та й з режисерської привіт передавали. Ти гарно тримала кадр.

- Дякую, Яре, - тепло посміхнулася Кіра, беручи телефон. – Твоя зйомка сюжету про підземелля була не гіршою. Без цих ракурсів матеріал не був би таким живим.

- Ну, ми ж команда, - він легко хмикнув, тримаючи руки в кишенях. – До речі... там біля службового входу вже хвилин двадцять стоїть одна дуже знайома машина. І її власник, здається, трохи нервує, бо вахтер відмовився пропускати його без перепустки до самої студії.

Кіра підняла очі від екрана телефону і глянула на Яра. Той лише хитро примружився, але в його очах більше не було й краплі ревнощів – лише щира повага до колеги.

- Іди вже, ведуча, - додав Яр, кивнувши бік виходу. – Тебе чекають. A я піду здам касети в архів.

- Дякую, Яре. До завтра, - вона м'яко торкнулася його плеча й покрокувала до гримерки.

За десять хвилин, змінивши строгий жакет на затишний, об'ємний світлий светр, темні джинси й улюблене пальто, Кіра вийшла через масивні скляні двері телецентру.

На вулиці йшов тихий, дрібний дощ. Біля самого ганку, припаркований із легким порушенням правил, стояв той самий чорний кросовер, а крізь лобове скло було видно постать чоловіка.

Побачивши її, Дан одразу вийшов із машини.

В елегантному пальто, сорочці без краватки і з розпатланим вітром волоссям він виглядав аж надто привабливим для Кіри. За ці вісім місяців між ними змінилося все. Вони більше не грали в ультиматуми й не змагалися за лідерство. Дан став для неї тим самим спокійним, надійним тилом, про який вона мріяла, але навіть не здогадувалася. Він підтримував її кожне рішення, переживав за кожен її репортаж і був єдиною людиною, поруч із якою вона могла скинути маску залізної леді й бути просто дівчиною.

Дан зробив кілька швидких кроків їй назустріч, тримаючи в руці велику парасолю. Вона миттєво опинилася під його надійним укриттям.

- Ти була неймовірна, - промовив він низьким, хриплим голосом, не зводячи з неї сірих очей. – Я дивився весь випуск із машини, на планшеті.

Кіра посміхнулася, зробивши крок ближче до нього й занурюючись обличчям у лацкан його пальта, від якого пахло тютюново-деревним парфумом.

- Ти чекав тут увесь цей час? – тихо запитала вона, обіймаючи його за талію під пальто.

- Хотів тебе привітати, - Дан відклав парасольку, дозволивши рідким краплям падавати на їхні плечі, і притягнув її до себе. Його великі, гарячі долоні лягли їй на спину. – Вітаю з дебютом, мій улюблений репортер.

Він нахилився й припав до її губ. Це був глибокий, довгий, гарячий поцілунок, наповнений пристрастю та ніжністю. Його губи були вимогливими, але дивовижно ніжними. Кіра тихо зітхнула, піднімаючись на вшпиньки й заплутуючись пальцями в його світлому волоссі.