Глава 34

Темні карпатські ялини обступали озеро Синевир щільним кільцем. Глибока, дзеркальна гладінь води здавалася чорною. У повітрі висіли пахощі вологої хвої, моху й близької грози, яка вже віддалено буркотіла за високими хребтами.

Атмосфера між трьома людьми, що стояли на дерев'яному пірсі, була настільки розпеченою, що, здавалося, від неї над водою могла здійнятися пара.

Дан мовчки коригував положення камери на штативі. Його рухи пальців на металі здавались точними і спокійними, але погляди, які він час від часу кидав на Кіру, загрожували пропалити в ній діру. Яр стояв осторонь з мікрофоном. Його зазвичай рухливе, усміхнене обличчя перетворилося на застиглу маску. Жодного жарту, жодної посмішки. Очима він шукав її погляд, вимагаючи, протискаючи, випалюючи її зсередини тим самим запитанням, яке висіло в повітрі з самого Львова.

Кіра стояла перед об'єктивом. Серце калатало десь у горлі, заважаючи дихати. Вона намагалася зосередитися на тексті, але думки просто розліталися.

- Стоп. Дубль три, - глухо відрізав Яр, знижуючи камеру. – Кіро, ти знову збилася. Ти говориш про легенду, а виглядаєш так, ніби тебе ведуть на розстріл.

- Я намагаюся, Яр! – кинула дівчина, але голос її здригнувся. Вона провела долонею по обличчю, відчуваючи, як тремтять пальці. – Я просто... мені важко зосередитися.

- Нам всім важко, - вперше за останні пів години подав голос Дан. Його низький хрип прорізав тишу. Він навіть не підвів очей від дисплея камери, але кожне його слово важило тонну. – Тільки це останній кадр. Зберися, Кіро. Закінчимо це.

Дівчина заплющила очі, роблячи глибокий, переривчатий вдих. Вони чекали. Обоє. Вони тиснули на неї своєю присутністю, своєю нестерпною пристрастю, яка розривала її зсередини. Їй хотілося кричати від того, наскільки сильним був цей розрив – від згадки про гарячі, владні обійми Дана в ліфті й про зухвалий, обпікаючий поцілунок Яра в темряві підземелля.

Вона розплющила очі й подивилася прямо в об'єктив.

- Запис іде, - коротко кинув Дан.

- За легендою, - почала Кіра, і її голос нарешті знайшов ту необхідну, глибоку струну, хоча й дрижав від внутрішньої напруги, - це озеро утворилося від гірких сліз графської доньки Синь. Вона плакала на місці, де за наказом її батька підступно вбили її коханого – простого пастуха Вира. Її сльози запливли долиною, затопили камінь і утворили око Карпат... Морське око, де навіки похована любов, за яку довелося платити занадто високу ціну.

- Знято, - тихо кивнув Яр.

І саме в цю секунду небом прокотився важкий, сухий гуркіт грому.

Навколо повітря вмить змінилося. Перша важка, велика крапля впала Кірі прямо на чоло, а вже за секунду небо над Синевиром просто прорвало. Злива обрушилася на них несамовитим, суцільним потоком, перетворюючи все навколо на шум і водяну стіну.

- Техніка! – вигукнув Дан.

Він миттю накрив камеру власною курткою, зірвав штатив із землі, притис дорогу апаратуру до грудей і, прориваючись крізь стіну дощу, кинувся дерев'яними містками в бік буса, що стояв на парковці.

Кіра підхопила свій рюкзак і теж розвернулася, щоб бігти. Дощ засліплював, мочив волосся і одяг за лічені секунди. Вона зробила лише пару кроків, коли її за зап'ястя вхопила чужа, гаряча й сильна рука.

Вона різко розвернулася, розуміючи, що Яру на дощ було плювати.

Він стояв під зливою без куртки, його волосся намокло і липло до лоба, а чорна футболка повністю обліпила тіло. Намокла вода стікала по його вилицях, але погляд... його погляд палав так, наче довкола не було жодного холоду, жодної води.

- Яр, ти чого?! Біжимо до машини! – крикнула вона, намагаючись перекрити шум зливи.

Але він не поворухнувся. Навпаки, хлопець смикнув її за руку ближче до себе. Його пальці міцно, майже боляче стиснули її зап'ястя.

- Ти вирішила? – прогримів його голос крізь шум дощу.

Кіра застигла. Краплі стікали по її губах, забивали дихання.

- Яр... будь ласка, не зараз...

- Зараз! – відрізав він, і в його голосі більше не було жодної краплі вагання. Він зробив крок упритул, заливаючи простір між ними своїм жаром. – Мені потрібна відповідь, Кіро. Дощ, Синевир, кінець експедиції. Все. Кого з нас двох ти обрала? Кажи!

Слова застрягли у неї в горлі. Вона дивилася в його палаючі очі й розривалася на частини. Очі мимоволі сіпнулися в бік парковки, куди побіг Дан, а потім знову повернулися до Яра. Вона не могла. Вона фізично не мала сил вимовити це ім'я, бо будь-яке з них ламало щось у її серці.

- Я... я не можу... – прошепотіла вона, і її шепіт загубився у гуркоті грому.

В цей момент Яр не витримав…

Уся його накопичена лють, уся пристрасть і втома від цієї невизначеності вирвалися назовні. Він випустив її зап'ястя, обома руками жорстко, владно обхопив її обличчя, притягуючи до себе, і накрив губи своїми.

Це був поцілунок, у якому не було ніжності – лише дика, голодна вимога, суміш розпачу й пристрасті. Він цілував її так, наче намагався випити до дна під цим холодним карпатським дощем, проникаючи глибше, змушуючи відчути кожну краплю його бажання.

Кіра не пручалася. Вона просто застигла. Її тіло паралізувало. Вона не відповідала з тією ж силою, але й не відштовхувала його, безпорадно приймаючи цей тиск, поки вода змивала з них залишки самоконтролю.

І в цей самий момент крізь стіну дощу, важко дихаючи, назад до пірсу прибіг Дан. У його руці була велика чорна парасолька, яку він приніс їй.

Дан зупинився як укопаний за п'ять кроків від них.

Парасолька в його руці злегка похилилася. Дощ бив по ній, але Дан здавався повністю нечутливим до води. Його обличчя закам'яніло. Погляд сірих очей, щойно зафіксував чужі руки на її обличчі та їхні переплетені в поцілунку губи, повільно згасав, перетворюючись на суцільний, мертвий лід.

Кіра крізь заплющені повіки відчула чужу присутність. Вона різко відсторонилася від Яра, важко дихаючи, і розплющила очі.